Товариство, полишивши трактир, опиняється на засніженій пітерській вулиці. Потім – на Невському проспекті.
Місто гримить, блищить. Бо – ілюмінація. Кричать форейтори, мчать карети. Пішоходи тиснуться до будинків. Їхні тіні, наче привиди, ковзають по стінах…
– Усе тут обман, – філософствує Гоголь, – усе мана…
– Сансара, – уточнює Тарас.
– А що воно таке? – питає Штернберг. – Не чув я такого в Україні, не знаю.
– Гадаєш, я знаю? Так, щось приверзеться. І ти – наче перебендя-провісник…
– Ось і прийшли, – радіє Віллі, прямуючи до високого будинку.
– Це – салон? – недовірливо уточнює Гоголь.
– Ти ж сам, братику, просторікував: усе на Невському проспекті – омана, – нагадує Тарас. – Пішли. На нас чекає великих слів велика сила…
Усі троє піднімаються сходами. Темно, якісь дивні звуки… Штернберг стукає кулаком у двері. На порозі з’являється білявка не першої свіжості…
– Гутен абенд, фройляйн Шіллер, – вітається Тарас.
«Фройляйн» кокетливо посміхається. І, цнотливо опустивши очі, питає:
– Вас волєн зі дох?
– Передовсім воліємо оковитої.
– Зер гут.
І фройляйн жестом запрошує увійти.
– Які сьогодні у вас гості? – цікавиться Тарас. – Сподіваюся, пристойне товариство зібралося.
– О-о-о, – закочує очі жіночка й лепече з виразним німецьким акцентом: – Очінь благородниє гаспада – Нєстор Васільєвіч, Віссаріон Грігорьєвіч…
– Кукольника бачити не хочу! – махає рукою Гоголь. – Він мені ще в ліцеї набрид…
– Але ж Бєлінський… – нагадує Штернберг.
– О, так, він про мої сочінєнія гарні статейки пописує. Далеко хлопак піде.
– Як на мене, – байдужкувато мовить Тарас, – той москаль у нашому письменстві нічого не тямить. Тупий, як сибірський валянок.
Ураз біля них з’являється чоловік з холодним поглядом і волоссям кольору трухлявої соломи.
– Ето я, Бєлінскій, тупой? – обурено питає він. – Да мєня Рассія скоро на руках насіть будєт!
– Мало кого тая Росія носила… – хмикає Тарас. – І ще поносить.
А Гоголь вигукує:
– Віссаріон Грігорьєвіч! Нєобичайно рад вас відєть! Давно хатєл тет-а-тет погаварить.
Але Бєлінський не звертає на те уваги.
– Маладой чєловєк, – строго питає Тараса, – ви тоже пішетє? Стіхі аль прозу?
– І вірші пишу, і повістинки різнії. Але переважно малюю. Це у мене лучче виходить.
– Ну что же. Не боитесь – я вас в «Отєчєствєнних запісках» раскрітікую? Камня на камнє нє аставлю…
– Подумаєш, велике цабе.
– Віссаріон Грігорьєвіч, – бере Бєлінського під руку чоловічок з хитренькими очицями, – что ви слушаете, ето жє хахли нєобразованниє. Какая у ніх можєт бить літєратура?! Ви толька пачітайтє, как ані пішут! Стид і срам! Бєзобразіє