– А Гоголь?
– Що – Гоголь?
– Теж був козаком?
– Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…
(Треба щось сказати.)
– Генії бувають різні…
– Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.
– Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?
Пацієнт уважно дивиться, зважує.
– А мій рукопис не зникне?
– Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.
Едічка озирається.
– Тільки нікому не показуйте.
І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.
– Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.
Читаю заголовок – «Memento mori».
– Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…
– Читатиму з нетерпінням…
«Зірка нашого письменства» тисне руку.
Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…
Через кілька днів класик запитує:
– Які ваші враження?
Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…
– Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…
– Радий, що вам сподобалося.
– Сподобалося?… Не те слово. Такі твори – безсмертні…
Ці слова – як мед на душу для Едічки. Правда, він намагається стримувати почуття.
– Ви переоцінюєте мій твір.
– Переоцінюю?… Та ви самі не знаєте, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революція, переворот!
– А в яке видавництво віддасте моє «Memento mori»?
– Гадаю, його треба відразу на Нобелівську премію висувати!
– Он як? – червоніє геній. – Гадаєте, «Memento mori» сподобається членам Нобелівського комітету?
– Стовідсотково! – кажу впевнено. І йду до дверей.
Та чую за спиною:
– Заждіть!
Це знову він. Чого йому треба?
– Тільки не висовуйте на Шевченківську… – просить він.
– Яка там Шевченківська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таємниця. Я – член Нобелівського комітету…
(Треба було побачити обличчя нашого генія!)
– Ми недавно збиралися… – веду і далі. – Обговорювали: як це українським письменникам досі не дали Нобеля? Це несправедливо. І найбільш імовірною кандидатурою, мені здається, є ваша…
– Ото було б добре… – не може натішитись Едічка. – От би купити землю біля Дніпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…
– «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.
Враз геній зиркає невдоволено:
– Ви що – в плагіаті мене запідозрили?
– Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.
– Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, –