– Душу однак не можна продавати, – завершує Вакуленко. – Усі це знають. Але продають. Бо сподіваються обдурити чорта.
– Душа людська – криниця, – кажу я. (Це на мене хвиля філософічності найшла…)
– Де ти такої мудрості набрався? – кепкує Вакуленко. – Криниці треба чистити. Бо замуляться. І не нап’єшся з них тоді води. А питимеш мертву воду з крана. Так зараз робить більшість. Бо легше. Й лінивіше.
– Хіба погано мати водогін? – питає Оксана. У її голосі чується відверте роздратування.
– Занепад настає тоді, коли перестають чистити криниці, – повчає Вакуленко.
Схоже, треба змінити тему розмови.
– Як там у лікарні? Що поробляє Професор?
Вигадане мною прізвисько до пацієнта вже приліпилося.
– Нічого. Заперли в ізоляторі. Хай там мудрує.
– А чого Професор і Едічка – як кіт із собакою?
– Та раніше були друзями. Навіть один одному писання свої читали.
– Що ж сталося?
– Сіє – тайна за сімома печатями… Взагалі психіка – річ незбагненна…
Здивовано дивлюся на свого співрозмовника. Він же посміхаючись підіймає келих з вином.
– Іноді мені здається, – продовжує, – що шизофренія, психози – зовсім не хвороби, а певні ступені досконалості. І хто відає, чий ступінь кращий…
– Яка нудота, – зітхає Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…
– Не будемо ж ми у твоїй присутності розпатякувати про жінок, – резонно зауважує Вакуленко.
– Та ні, кажіть, – пожвавлюється вона. – Це вже цікавіше… Ось ви, Леоніде, як уявляєте майбутню подругу життя?
– Дай спокій чоловікові, – подає голос її чоловік. – Воно йому треба?
Та Оксані – хоч би що. Хміль ударив у голову…
– То ви скажете, – не відстає, – який ваш ідеал жіночої краси?
При цьому слово «ідеал» звучить загадково, навіть звабливо.
– Ну… Жінка має бути красивою, – незграбно починаю я.
– Аякже! – погоджується Вакуленко. – Жінок треба брати гарних. Інакше рід переведеться.
– Тобто? – не дуже розумію його думку.
– А отак. Українські пани одружувалися з багатими, але часто негарними панянками. І де вони? Нема, вигибли. А мужики шукали собі гарних дівок. І збереглися. Бо цього природа вимагає, – просторікує Оксанин чоловік. – Від гарної дівки шаленієш. Діточок хочеться – гарненьких, як мама. А від потвори кожен…
– І навіщо таке говорити? – заступається за жіноцтво Оксана. – Буває, дівчина хоч і не красуня, зате душа у неї…
– Гарна душа у потворному тілі – помилка природи! Себто мутант, – відрубує Вакуленко. – У людини має бути все красиве. Хто це, Оксано, казав?
– Чехов.
– Певно, хохлом був. Бо ж – естет, – констатує він.
До кімнати заглядає «шибеник». Гарний – як і мама. Але розкуйовджений, замурзаний.
Ну, пора і честь знати, підіймаюсь. Дякую за гостину.
– Не забувайте, заходьте, – припрошує Оксана. І ці слова проказує з натяком, не як данину ввічливості…
Наступного