Справжній Мазепа. Петро Кралюк

(батько-мати на роботі, сестра майже доросла, та й хати вона не трималась) – я ставала перед шафою з великим дзеркалом на дверях – знаєш, колись були такі старі шафи із потемнілими від часу свічадами; дивитися в них – все одно, що подорожувати іншим світом, Задзеркаллям… Я скидала геть усе з себе і дивилась на своє відображення – з ніг до голови… Милувалась, торкалась рожевих сосків, гладила живіт – гарний, гладенький, – ніби зі слонової кістки зроблений; зовсім не такий, як у теперішніх безсоромних дівиць, що оголюють пупки, провокуючи в чоловіків, зголоднілих на секс, спермоінтоксикацію…

      (Певно, Оксанку чоловік-медик такою термінологією збагатив…)

      – Пальці бавилися кучериками, їм хотілося туди, де тепло, волого, таємничо; де ота горошинка, від дотику до якої робилося млосно… Тіло моє вигиналося (уявляєш, яке воно було у потьмянілому свічаді); на чолі з’являлися краплини поту; а шкіра вкривалася сиротами… Коліна вже підгиналися; я падала на канапу (стару, потерту – та хіба це важливо?); вона була для мене – як розкішне ложе; а пальці все завзятіше пестили розкішницю; і ось… ось-ось! здригається тіло – наче пронизане струмом, в голові паморочиться; я кудись лечу; немає ні кімнати, ні дзеркала, ні канапи; лише – небосинь, білі хмарки, химерні, чудернацькі, легкі, як вата. Солодка вата! І «Що ти робиш?!» І ляпас. «Безсоромниця! Хвойда! Паскуда! Що! Це! Таке?» Хриплий батьківський голос. Я каменем падаю на землю зі своєї солодкої високості. І розбиваюся. Сором виїдає очі… «Одягайся! Бач, розляглася!» – грубо, ґвалтовно ріже голос. І це після того, що зі мною було, – того прекрасного, небесного… Ляпас – від батька! Хіба вони, чоловіки, нас розуміють?! Їм треба, щоб ми велися так, як їм хочеться. А нам хочеться інакше. І-нак-ше!