Тривожно забилося серце. Торсаю санітара за плече – щоб прокинувся. Той спросоння не зовсім розуміє, що діється. Та і я також…
Божевільний нахиляється над чужим ліжком. Дивиться, хто там лежить. Водить руками над головою. І раптом різко починає видавлювати очі лежачого… Той зойкає. Хоче вирватися…
Я з санітаром хапаємо того зловмисника. Пручається несамовито. Певно, всю силу зібрав… Нарешті валимо його на підлогу, скручуємо…
Це – Професор.
А чоловік, якому видушували очі, – Едічка… З переляку труситься, не може прийти до тями. Онімів…
Скрученого Професора кидаємо на ліжко. Колемо йому заспокійливе. Так само заспокійливе даємо й Едічці.
Деякі хворі прокидаються. Водять очима – дехто байдуже, дехто перестрашено. Дощ усе сильніше періщить у вікно.
І вітер, вітер, вітер…
Нарешті світає. Кукурікає півень. Як давно не чув я цього… (Та й де почуєш його на міському асфальті?)
Прокидається земля, очищена нічним дощем. І крізь хмари (важкі, темні) визирає сонце. Ніч позаду. Як і нічні жахіття. Мирно сплять хворі. Спить Професор. Усіх примирив сон…
Знову йду коридором. Відчуваю на собі чийсь погляд. Обертаюся. Зустрічаюся поглядом з Едічкою.
Підходжу до горе-письменника. Сідаю на краю постелі. Мовчу.
Він теж мовчить.
Щось треба сказати…
– Усе буде гаразд…
– Так, – погоджується Едічка. І раптом злісно, агресивно: – Чому цей нікчема, придурок, недоумок, ідіот, нездара-писарчук потрапив до нашого замку? Хто йому дав стипендію?!
– Про кого це ви? – питаю здивовано.
– Як про кого?… – дивується геній і показує очима на сповитого Професора.
– А-а-а, – доходить до мене. – Та це чиновники з Євросоюзу щось наплутали…
– Авжеж, – міркує Едічка, – Євросоюз – це добре. Але там проблеми. Особливо з бюрократією.
– Ми надішлемо запит в Єврокомісію. Чи, може, краще в Гаазький трибунал?
– …У трибунал! – заохочується Едічка.
– Обов’язково надішлемо! – запевняю генія. – А зараз вам треба поспати, відновити сили. Адже праця письменницька – важка.
– Лише ви мене розумієте… – тішиться пацієнт.
На нараді розбирають нічну халепу. Хитають головами. Кажуть, що з Професором подібні речі досі не траплялися… Він лише патякав усілякі дурниці. Але щоб таке чинити? У нього, певно, загострення. Треба хворого ізолювати.
Утомлений нічним чергуванням, іду додому. У коридорі зустрічаюся з Оксаною. Вона вже не така насуплена, як раніше. Навіть посміхається.
– Ви – інтерн? Мені про вас чоловік розповідав, – щебече вона.
Представляюся.
– Як вам тут, у глушині? Не хочеться до міста?
– Не місце красить людину, а людина – місце, – повчально нагадую.
Оксана зневажливо кривить губки.
– Знаєте, – каже, – хочеться, щоб життя буяло, щоб гриміло все. Ось учора ми в місто їздили, у ресторан…
Видно, любить Оксана повеселитися.
– Не