– Я інсценіровал свою смерть, – пояснює екс-государ. – Подданиє нє зналі, кому прісягать. С наслєдніком я не опрєдєлілся. Думал, к власті прідут лібєрали – Пєстєлі, Муравйови-Апостоли… Реформи правєдут, констітуцію прімут. Я етого жєлал…
– То що? – питається Тарас. – Уся ота катавасія на Сенатській площі – твоїх рук діло?
– А чья же?
– Ну і ну… – каже Пушкін.
І дивлячись на колишнього царя, починає декламувати:
Смутились мы, твоих чуждаяся лучей,
В порыве гнева и печали
Ты проклял нас, бессмысленных детей,
Разбив листы своей скрижали…
– Ето ти про мєня, своего государя-імператора, так красіво напісал? – пустив скупу сльозу августійший. – Нєдооцєніл я тебя, тьозка. Аказиваєтся, ти мєня понімаєш! Как нікто другой!
– Ми, паети, чувствуєм сєрцем, – скромно констатує Пушкін. – І слишім глас нєбєс.
Тарасу теж припекло щось своє прочитати:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх…
На щастя, цар ледве розуміє язик Южной Русі. Він ледь вєлікорусскій вивчив. Бо раніш все по-французьки балакав…
– О чьом ви, маладой чєловєк? – питає декламатора.
– Та це я так… Краще повідай, царю, як живеш, – просить Тарас, розкурюючи люльку.
Ніхто не помічає, як запалений сірник летить у прочинене віконце.
– Да так і жіву, хлєб жую, – оповідає про теперішнє своє життя колишній властитель. – Как простолюдін, странствую по Рассєє-матушкє…
– Очєнь похвально, – тішиться Гоголь, – по Росії нада проєздіться, познать єйо страхі і ужаси.
– От і познаю, – каже Алєксандр Павловіч. – Ізучаю народ, каторим раньше управлял.
– Воно тобі нада? – дивується Тарас. – Сидів би в своєму Пітері і горя не знав.
– Нада, – впевнено рече екс-цар. – Когда познаю радную родіну, кнігу напішу – «Как обустроіть Рассєю?»
Тут чути добірну російську лайку.
– Фойєр, фойєр! – репетує фройляйн Шіллер.
У вікні з’являються язики полум’я.
«Де вже ту Росію обустроїш?» – думає Штернберг.
– Що це ти читаєш? – чую над вухом голос Вакуленка.
– Бестселер від Едічки.
– І як?
– Шиза…
– А ти чогось іншого чекав? То дай моїй Оксані почитати.
– Навіщо?
– Вона цікавиться таким, – сміється Вакуленко. – Каже: постмодернізм.
Віддаю списані аркуші колезі-сусіду.
Наступного дня він повідомляє: «Оксані сія писанина дуже сподобалася. Каже: супер-пупер».
– Та ну! Розігруєш?
– Який там розіграш! Літератори та їхні шанувальники – люди химерні. Точніше – схиблені…
Певно, Вакулі