Не заріже – викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
– Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…
Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.
– Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.
– Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?
– …нє імєю чєсті знать.
– Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. Навіть німець, – киває Тарас у бік Віллі, – по-нашому навчився…
Гоголь піднімає голову, дивиться мутними очима:
– Душа моя роздвоєна. Це я ще Залеському в Парижі казав. Часть її – малоросійская, а часть – вєлікоросская…
– Дурень ти, Миколо… – дружньо поплескує по плечу Тарас Гоголя. – Натуральний дурень. То в москалів печатаєшся, то з ляхами по заграницях вештаєшся. А про неньку-Україну й геть забув…
– О, Україна! – млосно промовляє Штернберг. – Золоті ниви, блакитне небо.
– А ти, німчуро, мовчи! – Важкий кулак Тараса гепає по столу, аж пляшка підскакує. – Ви вже на нашій Хортиці картоплю садите. Побоялись би Бога!
– Правду кажеш, земляче, – киває головою Гоголь. – Німці в нашій Украйні вже горілку курять, та не дровами, а парою. Не по-людськи це, не по-християнськи…
– Та з них християни – як із мене католик! – сердиться Тарас. – Тільки чого ти, Миколо, цюю гидоту цмулиш? – показує на пляшку з вином. – Видать, по Італіях такого навчився? Геть зіпсували козака. Добре, що я туди не поїхав. Щось підказувало: не їдь, бо буде тобі капець. Малярійні ґедзі покусають. Тебе ж, Миколо, покусали? Бо ти гарячку мав. Слухай, брате, – Тарас обіймає Гоголя, – в Україну треба їхати…
– Так! – спалахують очі в патлатого письменника. – Їхати… Туди, де золотоверхий Київ, Дніпро… Я там в університеті буду лекції читати з історії малоросійської.
– А я вчитиму студентів малювати… – підхоплює Тарас.
– Україна дуже мальовнича, – подає голос Штернберг. – Там краєвиди…
– Німчику… – Тарас дружелюбно поплескує чужоземця по плечі. – І за що я тебе, невірного, люблю?
– Чого це я невірний? – ображається німець. – Хіба не п’ю горілку нарівні з тобою? І салом не закусюю?
– Ех… – очі Гоголя знову гаснуть, – сумно жити на цьому світі, панове…
– Звичайно, сумно, – погоджується Тарас, – особливо коли сидиш у трактирі, де Руссю пахне. Куди не поткнешся – русскій дух… Давай, Миколо, подамося кудись в кращу місцину.
– А куди?
– Як