Справжній Мазепа. Петро Кралюк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Петро Кралюк
Издательство: Фолио
Серия: Ретророман
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2017
isbn: 78-966-03-7976-3
Скачать книгу
милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.

      Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.

      – Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…

      Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…

      То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…

      Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.

      Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)

      За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…

      Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…

      Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.

      А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)

      – Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.

      Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…

      Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?

      Кажу: рано ще…

      – Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?

      – Ну… – тягну невиразно.

      – Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.

      Як не задерти носа?

      – У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…

      Цілком звична картина.

      Отже, можу стати місцевим донжуаном…

      Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…

      Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»

      Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.

      Каже:

      – Це гуртожиток для лікарів.

      Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)

      Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.

      Десь через годину-другу виходжу