Врешті пощастило. В одному з таких сховків, неподалік від околиці Інкермана, він знайшов глечик повний срібних акче. Забрав половину з них. Якомусь шукачу скарбів в майбутньому вже так не пощастить зі знахідкою, натомість йому стане в нагоді.
На місцевому ринку придбав коня, збрую, новий одіж, харчі, шаблю та пістолі та вирушив у путь. Попереду на йолдаша чекала найважча частина шляху.
Без проблем він минув Перекоп та виїхав у просторі степи Причорномор’я. Їхав неспішно, намагаючись не потрапити на очі ні татарам, ні козакам. Згідно з планом він мав дістатися Оринина, де мав поступити на службу до полковника, князя Станіслава Любомирського – правої руки коронного гетьмана Яна Ходкевича. А відтак зіграти свою вирішальну партію під час Хотинської битви.
Одного ранку, снідаючи перед сном, бо їхав лише вночі, він відчув небезпеку. Було в нього таке шосте відчуття, яке не раз рятувало життя, проте цього разу воно спрацювало надто пізно. Метін не встиг вихопити зброю, як пролунав гучний свист і за мить він опинився під прицілом рушниць та луків гяурів-козаків, що мов риби з води, випірнули з високих степових трав.
Метін прибрав руки зі зброї.
– Ну що, попався татарине? – кисло посміхнувся невисокий худорлявий невірний. – Порішити тебе, чи що…?
– Я не татарин, – яничар зметикував відразу. Козаків надто багато, щоб можна було самому з ними справитися. Доведеться дещо коригувати легенду. – Лише наполовину. Я втік з Криму і до вас на Січ іду.
– Хіба? Вона дещо в іншому боці від твого руху. Ми ще раніше тебе вислідили. Ти певно ханський посланець до ляхів. Мабуть вже почали шушукатись за нашими спинами. Ану давай послання!
– Заблукав я та й не маю жодної вістки!
– Обшукайте його.
Трус нічого не дав.
– Отже, везеш усне повідомлення. Ану хлопці розпаліть вогонь! Зараз п’яти йому припечемо – все розповість. А ні – то на палю посадимо, аби степ краще видів та більше не блукав.
Всі зареготали над його жартом.
– Вислухайте мене!
– Ну кажи!
Метін ковтнув слину. Зараз йому треба бути переконливим як ніколи. Інакше місія завершиться, так і не встигнувши розпочатись.
– Моя мати русинка, а батько – татарин. Самі ж бачите, що не кримчак. Я виріс неподалік Ачі-Кале[8]. Кілька тижнів тому я посварився з управителем маєтку бея Таван-агою і побив його. Мені загрожувала страта і я мусив втікати. Мати порадила втікати на Січ, бо лише там я зможу знайти прихисток. Вона навіть таємно мене вихрестила.
– Та невже? – козаки переглянулися. – Ану доведи!
«Прости мене, о всемогутній Аллах, але те що чиню це во ім’я і славу твою!», – подумки попрохав прощення Метін.
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!
Перехрестився.
– Гаразд. Вважай, що ми повірили. Але всеодно будемо за тобою наглядати.
Три тижні біля Хотина не стихали гул гармат, тріщання рушничних пострілів та дзенькіт шабель. Біля невеликого подільського містечка