Коректор почуттів. Ігор Скрипник

Рідкі оклики вартових, одиноке іржання коней та тріскіт дерева у вогнищах порушували запалу тишу перед вирішальним денним боєм.

      Тим часом, двоє яничар підійшли до напарників і почали з ними тиху бесіду. Метін насторожився. Це не походило на звичну поведінку вартових. Особисте спілкування не мало їх відволікати від виконання службового обов’язку – охорони султана.

      Блиснули кинджали і двоє вартових мертвими впали на траву. Про те, що вбивць буде двоє та й ще яничар – ніхто не попереджав. В майбутньому вважали, що злочинець був один. Однак це не скасовувало місії, просто робило її виконання більш складнішим.

      Метін кинув ніж і один з нападників не видавши жодного звуку впав додолу. Поки його смерть ще летіла в повітрі, молодий йолдаш вже біг до напарника, витягаючи кинджал. Той уже чекав на суперника.

      Без жодного звуку вони зчепилися і покотилися по траві завдаючи один одному ударів та уникаючи їх. Вбивця не хотів зриву свого задуму, а Метін – зайвої уваги. Заклики по допомогу були його останньою козирною картою, у випадку коли б отримав украй важке поранення. А так він сподівався після таємного виконання цього завдання ще й ліквідувати керівників ворожих сил.

      Вони качалися по землі, подряпини та неглибокі рани кровоточили після невдалих спроб порішити один одного. Обоє прекрасно розуміли, що рівні за силами, тому запеклішими та злішими вони ставали від цього. Врешті убивця спробував видати якийсь звук, щось сказати, але не встиг через те, що лезо ковзнуло по ребрах, завдаючи вже достатньо серйозної рани.

      Метін насідав, а його противник слабшав. Боротьба тривала у повній тиші. Охоронці-яничари, які сторожували шатро з інших боків навіть не підозрювали, що смерть забирає життя нападників та побратимів поруч.