Козаки переглянулися.
– Як нема, ми ж там ночували!
– Не може того бути. Я тут змалку живу. Всю околицю знаю. Нема там ніякої хати. Хоча, – він на хвильку задумався. – Точно! Пригадав! Років тридцять тому, я молодий ще був, там колись стояла хата. Жила в ній одна сім’я. Як ж його звали… Ага! Мартин Бортник! Родина Бортників. Вони прибули на ці землі десь із Покуття. Лишень влаштувалися, як серед ночі, якісь горлорізи перебили їх, пустили в господарку червоного півня. Спалили все дотла. Ех, файна була в них корова… Кхе-кхе! Чорно-руда, а скільки молока давала! Я хтів купити та не продали мені. От й погибла, разом з господарями. Знаєте, десь цей хлопчина тоді й появився. Знаєте, він трохи схожий на Мартина Бортника. Якби тоді не всіх побили, я б подумав, що це його син.
– Дивно!
Крутивус помітив як зблід Богдан.
– Що з тобою?
Мимо них якраз йшла процесія: хура з труною, священик з дяком, кілька змученого виду хлопів й бабки в яскравих хустках.
– Чорно-руда корова… – бурмотів Діжка собі під ніс.
Раптом запряжений у віз кінь спіткнувся і заточився. Хуру перехилило кришка з домовини трохи зсунулася набік і з-під неї висунулася рука. Декілька чоловіків підбігли і все поправили. Процесія знову рушила і сховалася за поворотом.
Козаки вражені дивилися один на одного з німим запитанням на вустах. Потім дали коням по боках, і не попрощавшись з дідом, поїхали далі.
На зовнішній стороні кисті вони побачили глибокий надріз.
Лютий 2007 р.
Місія
Метін обережно крався лісом, прислухаючись до будь-якого звуку, що долинав з нетрів. Проте нічого так і не чув. Це погано і то дуже, бо потрапити у пастку міг легко, а розплатитися за таку безпечність мав найціннішим – життям.
Зупинився, оглядаючись і вслухаючись у голоси зелених хащ. Тихо! Треба йти далі.
Суперник – рівня йому, якщо не кращий. Він теж шукав Метіна у лісовому лабіринті і не стояв на місці. Рух був єдиним шансом позбутися ролі жертви і теж перетворитися в хижака. На ірбіса, що крадеться в пошуках своєї здобичі.
Кілька днів тому він прокинувся на цьому острові, вкритому густою шапкою лісу з повідомленням про завдання, яке доведеться виконати. На клаптику паперу, що знайшов в кишені, було коротке повідомлення із чотирьох слів: «Живим залишиться лише один».
Здається хвильку назад зімкнув очі вдома, як за мить вже опинився тут. Лишень недавно батько вклав свого Мету, так називав сина, взявши перші склади з імені та прізвища Метін Тункай, спати – і все, прощавай рідна сім’я, дитинство. Дорослість прийшла, як завжди, несподівано.
Він зрозумів, що це випробування, до якого готувався усе свідоме життя. Слава Аллаху, цей день настав! Якщо він переможе, то стане новачком, аджемі огланом, ступить на перший щабель ієрархії яничарського корпусу і почне навчання, щоб потім воювати, прославляючи ім’я султана і Всевишнього!
Батько Каракюрт, звісно не рідний, що виховував хлопчика, забраного за спеціальним законом девширме у невірних, доклав усіх зусиль задля початкової