– Не думаю, що він вечеряв, – кинув оком на стіл старий козак.
Він підійшов до лавки і потряс за плече лежачого.
– Ставай! Приймай гостей! Ставай!
Жодної відповіді. Ніякого руху.
– Ставай трясця твоїй матері! Ставай, бо сядемо без тебе!
Він перевернув лежачого горілиць, уважно придивився. Враз посерйознішав. Приклав вуха до грудей. Прислухався.
– Богдане, дай-но мені оте люстерко.
Приклав дзеркальце до вуст. Почекав, поглянув на нього – не запітніло.
– Що там?
– Нічого доброго. Представився наш господар. Царство йому небесне.
Витягнув ножа різнув по зовнішній стороні кисті, роблячи глибокий надріз. Жодної реакції. Точно вмер.
Обоє замовкли.
Потріскував віск і сизий димок вився під стелю. Неясні тіні колихалися по кутах. Більше нікого не було в хаті. Вони – самі.
Охрім витягнув люльку і задимив. По кімнаті рознісся запах тютюнового диму. Діжка взяв з нього приклад.
– Приготував вечерю і загнувся…
– Ги! – красномовно підтримав Богдан.
– Не пропадати ж стравам. – пляшка, неначе приворожила Охріма – він не відводив від неї погляду. – Повечеряємо, заодно пом’янемо цього чоловіка, – перехрестився. – Прости Господи! – побожно звів очі догори і взявся за бутлю.
– Може він не сам жив? Не можна так! Якось не по собі мені тут. Може візьмемо трохи їжі і переночуємо у степу.
– Ще чого?! Візьмемо їжу і підемо! Як злодії! Ні, я ніде не піду з цієї хати. Сідай! – наїжачився козак.
Вмостився на лаву перед столом. Поглянув на Богдана. Той трохи постояв, подумав.
«Засміють, коли взнають, що покійника перепудився!» – промелькнула думка.
Важко зітхнув і сів так, щоб бачити мерця.
Взялися за вечерю. Для початку випили, а потім взялися до смачної юшки, соломахи, перепічок та запашистого узвару. Коли голод був вгамований, Охрім сперся на стіну, попустив пояс, поклав руку на ще теплу піч.
– Хе, добре.
– Може переночуємо надворі? Я бачив на подвір’ї копицю сіна.
– Спи, де хочеш. Я буду спати тут.
– А мрець?
– А що він мені зробить? Живих треба боятися, а не мертвих.
Богдан набурмосився.
– Знаєш, що, козаче. Розкажу я тобі одну оповідку. Щоб спалося краще. Ги-ги.
Мовчанка у відповідь.
– Верталися якось з ярмарку двоє друзяк. Але оскільки засиділися в шинку, то ніч застала їх в дорозі. Йдуть, собі, йдуть, вже й проголоднілися добряче. Як оце ми з тобою. Раптом глип стоїть хата, у вікнах світиться. Зайшли всередину. Нікого нема, лише мрець на лаві лежить. А на столі – ціла купа наїдків і питва, як оце у нас з тобою сьогодні. Один каже: «Я боюсь». Другий: «А я ні». Взяв та й прив’язав мерця до лавки. Лише настала північ – почав ворушитися мертвяк, кричати, з-пут вириватися. Мало лавки не потрощив. А коли треті півні запіяли в мент затих. Так вони вирятувалися і пішли далі додому.
На дворі захропіли коні. Богдан здригнувся, схопився, виглянув. Біля коней нікого.