– От дідько!
Кілька років тому в Індіан-Гед-Парку я бачив, як маленькій дівчинці влучили в голову хокейною шайбою. Це було жахливо. Пізніше я дізнався, що вона померла в лікарні. А тоді почав знову і знову повертатися у той день. Я хотів попередити її маму, та не міг. Я кричав: «Ні, заберіть її додому, не відпускайте її на лід, заберіть її, вона пораниться, вона помре!» Втім, розумів, що слова звучать лише в моїй голові, а все відбувалося, як і раніше.
– Ти говориш про зміну майбутнього, – каже Генрі. – Але для мене це минуле. Й наскільки я можу сказати, тут нічого не вдієш. Тобто я спробував, і саме тому це сталося. Якби я не сказав дещо, ти б не піднявся…
– То навіщо ти це сказав?
– Тому. І ти скажеш, просто зажди. – Він знизує плечима. – Це, як із мамою. Нещасний випадок. Immer wieder[23]. Завжди знову, завжди те саме.
– Вільний вибір?
Він підводиться, підходить до вікна і зупиняється, оглядаючи задній двір Татингерів.
– Якось я говорив із собою з 1992 року. Він сказав дещо цікаве. Він вважає, що вільний вибір існує, коли ти у власному, теперішньому часі. У минулому ми можемо робити лише те, що вже робили, і можемо бути тільки там, де вже були.
– Але ж де б я не був, там моє теперішнє. Хіба я не можу вирішувати?
– Ні. Очевидно, ні.
– А він щось казав про майбутнє?
– Розберімося. Ти потрапляєш у майбутнє, робиш там щось і повертаєшся в теперішнє. Тоді те, що ти зробив, – частина твого минулого. Отже, це також напевне невідворотне.
Відчуваю дивну суміш волі та відчаю. Пітнію; він відчиняє вікно, і холодні потоки повітря наповнюють кімнату.
– Але тоді я не відповідаю за те, що роблю, якщо я не в теперішньому.
– Нарешті, – усміхається він.
– І все вже сталося.
– Здається, саме так. – Він проводить рукою по обличчю, і я помічаю, що він уже може голитися. – Але він сказав, що потрібно поводитися, наче маєш свободу вибору, наче відповідаєш за власні дії.
– Чому? Яке це має значення?
– Напевне, якщо так не поводитися, все стане гірше. Невтішно.
– Він знає це з власного досвіду?
– Так.
– То що трапиться по тому?
– Тато ігноруватиме тебе три тижні. І ще, – він махає рукою в бік ліжка, – маємо припинити такі зустрічі.
– Добре, без проблем, – видихаю. – Ще щось?
– Вівіан Теска.
Вівіан – дівчина з уроку геометрії, яку я хочу, втім, поки жодного слова їй не сказав.
– Завтра після уроку підійди до неї й запроси кудись.
– Я її навіть не знаю.
– Довірся мені. – Він так самовдоволено посміхається, що я замислююсь: а чому маю йому довіряти? Втім, таки хочу вірити йому.
– Гаразд.
– Мушу йти. Гроші, будь ласка. – Неохоче простягаю двадцять доларів. – Ще.
Даю йому ще одну двадцятку.
– Це все, що в мене є.
– Добре.
Він одягається, забираючи той одяг, який я не проти більше ніколи не побачити.
– А куртка? – протягую йому перуанський