– Я маю розповісти про це Енн, – сказав я. – Дати їй знати, де я – і що все гаразд. Я хочу цього більше, ніж будь-коли.
– Це справді неможливо, Крисе, – відповів Альберт. – Ти не зможеш до неї достукатися.
– Але мені майже вдалося.
Я розповів йому, як підштовхнув Марі написати моє повідомлення.
– Ви двоє, мабуть, дуже близькі, – сказав він. – То вона показала його твоїй дружині?
– Ні. – Я похитав головою. – Але я можу спробувати знову.
– Це тепер не в твоїх силах, – сказав він.
– Але я маю повідомити їй.
Він поклав руку на моє плече.
– Досить скоро вона буде з тобою, – м’яко промовив він.
Я не знав, що ще можна сказати. Думка, що ніяк не можна повідомити Енн, що зі мною все гаразд, страшенно пригнічувала.
– Як щодо кого-небудь на кшталт Перрі? – раптом пригадав я. І розповів про нього Альберту.
– Не забувай, що тоді ви з ним були на одному рівні, – зауважив Альберт. – Зараз він би про тебе не дізнався.
Побачивши вираз мого обличчя, він обійняв мене за плечі.
– Вона буде тут, Крисе, – сказав він. – Я гарантую це.
Він посміхнувся.
– Я можу зрозуміти твої почуття. Вона гарна людина.
– Ти знаєш про неї? – здивовано спитав я.
– Про неї, про ваших дітей, про Кеті, про твій робочий кабінет, про все, – сказав він. – Я був із тобою понад двадцять років. Земних років, звісно.
– Був зі мною?
– Люди на землі ніколи не бувають самі, – пояснив він. – Кожен індивідуум завжди має провідника.
– Хочеш сказати, ти був моїм янголом-охоронцем?
Звучало банально, але ліпшого вислову я пригадати не міг.
– Краще сказати – провідником, – відповів Альберт. – У давнину серед людей виникло уявлення про янголів-провідників. Ті люди відчували правду, але невірно тлумачили її – на догоду своїм релігійним поглядам.
– Енн теж має провідника? – спитав я.
– Звичайно.
– То хіба не може провідник повідомити їй про мене?
– Легко – якби вона була до цього відкрита, – відповів Альберт, і я зрозумів, що це не вихід. Енн замкнулася у своїй невірі.
Ще одна думка (цього разу породжена відкриттям, що Альберт був поряд зі мною десятиліттями) примусила мене відчути сором: через те що він був свідком такої кількості аж ніяк не благородних моїх вчинків.
– Ти добре тримався, Крисе, – сказав він.
– Ти що, читаєш мої думки? – спитав я.
– Щось схоже на те, – відповів він. – Не переймайся так сильно за своє життя. Твої помилки траплялися в житті мільйонів чоловіків і жінок, які були справді добрими людьми.
– Мої помилки стосуються переважно Енн, – сказав я. – Я завжди кохав її, проте так часто підводив.
– Здебільшого замолоду, – зауважив Альберт. – Молоді надто захоплені собою, щоб по-справжньому розуміти своїх половинок. Одного лише здобуття кар’єри досить, аби порушити здатність до розуміння. Так само було і в мене. Я не мав можливості одружитися,