– Я вже боюся питати.
Вони почули кроки Анджели на сходах, повільніші й важчі, ніж завжди, у супроводі гупання, наче вона щось тягла за собою. Тільки на сходовому майданчику другого поверху вони побачили, що це було.
Валіза.
– Мамо? – промовила Джейн, але, навіть говорячи це, не вірила, що ця жінка зі скуйовдженим волоссям і дикими очима могла бути її матір’ю. Пальто Анджели було розстібнуте, край коміра загорнувся всередину, штани мокрі до колін, наче вона йшла до них крізь кучугури снігу. Вона обома руками вчепилась у валізу й мала такий вигляд, наче готова жбурнути її в когось. У будь-кого.
Вона здавалася небезпечною.
– Я сьогодні маю переночувати у вас, – сказала Анджела.
– Що?
– То можна ввійти чи ні?
– Авжеж, мамо.
– Дозвольте, місіс Ріццолі, я заберу, – мовив Гебріел, беручи її валізу.
– От бачиш? – сказала Анджела, тицяючи в нього пальцем. – Ось як має поводитися чоловік! Бачить, що жінці потрібна допомога, й одразу стає до справи. Саме таким має бути джентльмен.
– Мамо, що сталося?
– Що сталося? Що сталося? Не знаю, з чого й почати!
Реджина заревла, протестуючи проти довгої занедбаності.
Анджела одразу ж кинулася на кухню, взяла онучку на руки.
– Крихітко моя, бідолашне дівчатко! Ти й гадки не маєш, що на тебе чекатиме, як виростеш.
Вона сіла за стіл і взялася заколисувати дитину, обійнявши її так міцно, що дівчинка почала звиватися, намагаючись викрутитись із задушливих обіймів божевільної жінки.
– Гаразд, мамо, – зітхнула Джейн. – То що тато вчинив?
– Від мене ти цього не почуєш.
– То від кого я маю це чути?
– Я не налаштовуватиму своїх дітей проти їхнього батька. Батьки не повинні говорити одне про одного зле.
– Я вже не маленька й маю знати, що відбувається.
Та Анджела нічого не пояснила. Продовжила похитуватися вперед-назад, обіймаючи дитину. Реджина все активніше намагалася виборсатися.
– Ем… і ти до нас надовго, мамо?
– Я не знаю.
Джейн озирнулася на Гебріела, якому стало мудрості не втручатися в розмову, і побачила той же спалах паніки в його очах.
– Мабуть, доведеться знайти собі нове житло, – сказала Анджела. – Власну квартиру.
– Чекай, мамо. Ти що, не збираєшся повертатися?
– Саме це я й кажу. Я починаю нове життя, Джейні. – Вона підвела обличчя до дочки, гордовито випнувши щелепу. – Інші жінки це роблять, йдуть від чоловіків, і все в них добре. Вони нам не потрібні. Можемо вижити самотужки.
– Мамо, у тебе ж немає роботи.
– Як ти думаєш, що я робила останні тридцять сім років? Готувала для цього чоловіка, прибирала за ним. Гадаєш, він за це дякував? Приходить додому, ковтає те, що перед ним поставлено. Навіть не смакує, що їсть. Знаєш, скільки людей мені говорили, що мені б свій ресторан відкрити?
«Насправді, –