Клуб «Мефісто». Тесс Герритсен

коли знову підвела, виявила, що дивиться на людину, якої зовсім не очікувала тут побачити. По той бік дороги отець Деніел Брофі тихо розмовляв з молодим поліціянтом, який стояв, спершись спиною на патрульне авто, немов був заслабкий для того, щоб устояти на ногах. Брофі поклав руку йому на плече, втішаючи, й офіцер зі схлипуванням привалився до нього, впав в обійми. Інші копи стояли поблизу і знічено мовчали, човгаючи ногами, дивлячись у землю, вочевидь зніяковілі від цих проявів щирого горя. Хоча Мора не чула слів Брофі, вона побачила, що молодий коп кивнув і щось сказав крізь сльози.

      «Я ніколи не змогла б робити те, що робить Деніел», – подумала вона. Різати мертву плоть і свердлити кістки було значно простіше, ніж мати справу з болем живих. Раптом Деніел підвів голову й помітив її. Мить вони просто дивились одне на одного. Тоді докторка Айлс відвернулася й рушила далі до будинку, де з кованих перил ґанку звисав, тріпочучи, серпантин жовтої стрічки. Він має свою роботу, вона – свою. Час зосередитися. Але поки вона йшла, не зводячи очей з тротуару поперед себе, на думці їй був Деніел. Чи буде він ще тут, коли вона зробить все, що мусить? І як буде, що далі? Запросити його на каву? Чи це буде надто прямо, надто спрагло? Просто сказати «добраніч» і піти своєю дорогою, як завжди?

      «Чого я хочу?»

      Вона зупинилася на тротуарі, дивлячись на гарний триповерховий маєток. У всіх вікнах горіло світло. Цегляні сходинки вели до масивних вхідних дверей, на яких блищав у світлі декоративних гасових ліхтарів латунний молоточок. Попри свята, прикрас на цьому ґанку не було – єдині на вулиці двері, на яких не висів вінок. В еркерне вікно вона побачила мигтіння вогню в каміні, але жодного різдвяного вогника.