Він підморгнув Лілі. Вона зглитнула.
– Він не назвався?
Джорджіо грайливо поплескав сина по плечі.
– Бачиш? Сину, ти надто повільний, – насварився він на нього. – Тепер якийсь чолов’яга її в нас забере.
– Як його звали? – знову запитала Лілі, різкішим голосом. Та ані батько, ані син, здається, не помітили зміни в її поведінці. Надто вже зайняті були тим, що дражнили один одного.
– Він не сказав, – відповів Джорджіо. – Може, хоче побавитися в інкогніто, еге? Щоб ти повгадувала.
– Він був молодий? Який був на вигляд?
– О, то тепер тобі цікаво.
– Було в ньому щось… – Вона завагалася. – Незвичайне?
– Що ти маєш на увазі?
Вона мала на увазі – нелюдське.
– У нього дуже сині очі, – весело сказав Паоло. – Дивні такі. Яскраві, мов у янгола.
Тільки це – пряма протилежність янгола.
Лілі розвернулася, негайно підійшла до вікна, визирнула крізь брудне скло на вулицю. «Він тут, – подумала. – Він знайшов мене в Сієні».
– Та повернеться він, cara mia[4], – мовив Джорджіо. – Май терпіння.
«І коли це станеться, мене не має тут бути».
Вона схопила наплічника.
– Пробачте. Мені щось недобре.
– Що сталося?
– Певно, не варто було вчора їсти ту рибу. Щось не вкладається. Я піду додому.
– То Паоло тебе проведе.
– Ні! Ні. – Лілі смикнула двері, дзвінок шалено закалатав. – Усе гаразд.
Вона вибігла з крамниці, не озираючись, побоюючись, що Паоло намагатиметься бігти за нею, щоб провести, мов джентльмен. Лілі не могла дозволити собі сповільнитися. Поспіх був понад усе.
До квартири вона поверталась обхідним шляхом, уникаючи залюднених площ та великих вулиць. Натомість зрізала дорогу крихітними провулками, вузькими сходами між середньовічних стін, колами наближаючись до району Фонтебранди. На збір речей піде хвилин п’ять: вона навчилася бути мобільною, переїжджати за першої ж потреби – треба було лише кинути одяг і косметичку до валізи й дістати запас євро зі сховку за комодом. У ці три місяці Джорджіо неофіційно платив їй готівкою, знаючи, що вона не має дозволу на роботу. Вдалося зібрати непогану суму, якою можна було протриматися між роботами, – мало вистачити на облаштування в новому місті. Отже, схопити валізу й готівку – і вперед. Одразу на автовокзал.
Ні. Якщо добре подумати, саме цього він і чекатиме. Краще вже таксі. Так, недешево, але якщо тільки за місто виїхати, може до Сан-Джиміньяно, то можна сісти на потяг до Флоренції. А там уже розчинитися в натовпі.
До будинку Лілі зайшла не через п’яцетту; натомість обійшла бічною вулицею, повз смітники й велосипеди на ланцюгах, і піднялася задніми сходами. З однієї з інших квартир лунала гучна музика, лилася в коридор з відчинених дверей. То був похмурий сусідський підліток, Тіто, і його бісове радіо. Краєм ока вона помітила хлопця, який скрутився на дивані, наче зомбі. Пройшла повз його квартиру до своєї. Саме діставала ключі,