– Я знаю, що між вами був конфлікт. Що її дружба з Ворреном Гойтом вас турбує.
– Річ не в мені та О’Доннел…
– Але ж це так. Вона водить дружбу з чоловіком, який мало не вбив вас, із тим, чия найглибша фантазія – завершити цю справу.
Ріццолі нахилилася вперед, напружившись усім тілом.
– Не треба цього, докторе Цукере, – тихо мовила вона.
Щось у неї в очах змусило його повільно відкинутися на спинку стільця, відступаючи.
– Вважаєте О’Доннел підозрюваною?
– Я їй не довіряю. Вона найманка для поганців. Заплатіть їй за свідчення, вона піде до суду й захищатиме хоч якого вбивцю. Заявлятиме, що він зазнав неврологічної шкоди, не відповідає за власні дії й місце йому в лікарні, а не за ґратами.
Маркетт додав:
– Правоохоронці її не люблять, докторе Цукере. Ніде.
– Слухайте, навіть якби ми її любили, – продовжила Джейн, – однаково маємо запитання без відповідей. Чому вбивця телефонував їй з місця злочину? Чому її не було вдома? Чому вона не каже нам, де була?
– Бо знає про ваше вороже ставлення.
«Вона не уявляє, якою ворожою я можу бути».
– Детективе Ріццолі, ви хочете сказати, що докторка О’Доннел пов’язана з цим убивством?
– Ні. Але вона цілком може ним скористатися. Отримати з нього прибуток. Хоче вона того чи ні, вона на це надихнула.
– Як?
– Знаєте, як домашні коти іноді вбивають мишей і приносять господарям додому, наче якесь приношення? Знак приязні?
– Гадаєте, наш убивця намагається вразити О’Доннел.
– Саме тому він їй зателефонував. Тому так ретельно продумав місце злочину – щоб збудити її цікавість. Тоді, щоб переконатися, що його робота не залишиться без уваги, він набирає 911. А за кілька годин, коли ми вже стоїмо в кухні, телефонує в будинок із таксофона, щоб переконатися, що ми там. Злочинець утягує нас усіх. Правоохоронців. І О’Доннел.
Маркетт запитав:
– Вона усвідомлює, у якій небезпеці перебуває? У фокусі уваги вбивці?
– Це її начебто не дуже вразило.
– Що ж може налякати цю жінку?
– Можливо, надісланий ним знак приязні. Еквівалент мертвої миші. – Джейн помовчала. – Не забуваймо, ми досі не знаємо, де кисть Лорі-Енн Такер.
10
Джейн не могла викинути з голови цю кисть, коли, стоячи в себе на кухні, нарізала холодну курятину для пізнього перекусу. Вона віднесла їжу до столу, де сидів її зазвичай бездоганно охайний чоловік: засукані рукави, дитяча слина на комірці. Чи є щось сексуальніше за чоловіка, який терпляче чекає, поки відригне його дочка? Реджина голосно ригнула, Гебріел засміявся. Прекрасна, досконала мить: вони разом, цілі й здорові.
Тоді Джейн опустила погляд на нарізану курку й подумала про те, що лежало на іншій тарілці, на столі іншої жінки. І відсунула тарілку геть.
«Ми всі просто м’ясо. Курятина. Чи яловичина».
– Гадав, ти голодна, – сказав Гебріел.
– Здається, передумала. Раптом курка перестала бути апетитною.
– Через цю справу, так?
– Якби ж я