Вона поглинула свій бутерброд, згребла всі крихти. Невідомо, коли можна буде знову поїсти. Коли вийшла з кав’ярні, уже стояла ніч і можна було ходити темними вулицями, не боячись, що її впізнають. Був іще один варіант. Ризикований, але так не доведеться двадцять п’ять миль іти пішки.
І Джорджіо погодиться. Він відвезе її до Флоренції.
Лілі йшла та йшла, обійшла дугою П’яцца-дель-Кампо, на якій бриніло життя, трималася бічних вуличок. Поки дійшла до помешкання Джорджіо, литки боліли, ступні натерло від подорожі бруківкою. Вона затрималася під покривом темряви, зазирнула у вікно. Дружина Джорджіо багато років як померла, тож помешкання ділили батько з сином. Світло всередині горіло, та вона не бачила, щоб на першому поверсі був якийсь рух.
Їй стало клепки не стукати в парадні двері. Натомість вона пройшла до невеличкого садка позаду, відчинила хвіртку, прослизнула повз ароматні грядки з чебрецем та лавандою й постукала на кухню.
Ніхто не відповів.
Лілі прислухалася, чи не працює телевізор, – може, вони її не чують, але чути було лише приглушені звуки вулиці.
Вона поклала руку на клямку дверей, вони відчинилися.
Вистачило одного погляду. Погляду на кров, розтрощені руки, спотворені обличчя. На Джорджіо та Паоло, які сплелися в останніх обіймах.
Жінка позадкувала, затуливши рота рукою. Сльози в очах розмивали побачене. «Це я винна. Це все я винна. Їх убили через мене».
Задкуючи через лаванду, вона вперлась у дерев’яну хвіртку. Зіткнення привело її до тями.
«Тікай. Біжи».
Вона вибралася з садка, не замикаючи хвіртку за собою, й помчала вулицею, ляскаючи сандалями по бруківці.
І не зупинялася, поки не дісталася передмістя Сієни.
9
– Ми абсолютно переконані в тому, що є друга жертва? – спитав лейтенант Маркетт. – Підтвердження ДНК поки немає.
– Але є дві різні групи крові, – відповіла Джейн. – Ампутована рука належить особі з першою позитивною, у Лорі-Енн Такер – друга позитивна. Тож докторка Айлс, безперечно, має рацію.
У конференц-залі запала мовчанка.
Доктор Цукер тихо мовив:
– Стає дуже цікаво.
Ріццолі подивилася на нього через стіл. Від пильного погляду психолога-криміналіста доктора Лоренса Цукера їй завжди ставало незатишно. Він дивився на неї так, наче вона одна була об’єктом його цікавості, вона майже відчувала, як його погляд свердлить їй мозок. Вони працювали разом два з половиною роки тому, розслідуючи справу Хірурга, і Цукер знав, що це ще довго