Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя. Франка Парьянен

свого розгалуження і слугує добрим індикатором того, яке неприємне відчуття стресу.⁸² З усіх сил вона намагається сформулювати інстинктивні відповіді на все те, що на вас звалюється. Кортизол сприяє підвищенню рівня дофаміну, а той активує його рецептори D1, які, зі свого боку, пробуджують наші найнадійніші стежки поведінки. Не тільки під час гострого відчуття голоду, але й при гострому стресі ніхто зайвий раз не експериментує, особливо з таджицькою кухнею. («Тікай! – Ой, зачекай, он там ніби непоганий ресторанчик!»)

      Якщо рівень дофаміну зростатиме й надалі, то він може навіть напряму приєднуватися до рецепторів адреналіну. Кажуть, при виборі третього не дано, але не в цьому разі. Проте нам варто б було сподіватися, щоб так не відбувалося, інакше це мало б означати, що наші потреби щойно змінилися: від «притоку крові й швидкої втечі» перейшли до «звуження кровоносних судин» і «не підкажете, що робити, якщо у вас колота рана?».⁸³

      Так чи інакше, перехід від гнучкого мислення до давно заготовлених стабільних шляхів, сподіваюся, принесе нас найкоротшою дорогою до нашої нори, квартири чи телефонної будки, в якій ми зможемо одягнути костюм супергероя. Адже саме так ви уявляєте безпеку.

У страху великі очі – уся увага на небезпеку

      Якщо хочете докопатися до основи наших відчуттів, то вивчення виразів обличчя – добрий початок. Наприклад, вираз огиди: через поморщений ніс ми принюхуємося ще більше, але решта обличчя краще нехай залишається загородженою від хай-там-що-воно. Бажання – це висолоплений язик, відраза – навпаки, язик, схований чимпоглибше. У кохання великі очі й широкі зіниці, адже ми сприймаємо інших, а подеколи й заплющені очі, бо ми почуваємося в безпеці. А боязнь? Боязнь – це суцільна відкритість. Очі, рот, зіниці – усе широко відкрите. Повна готовність сприймати побачене. Усе. На. Поготові. Поле зору розширене до нескінченності. Рефлекс переляку посилений. Якщо в таку мить звідкись долине звук, ви відреагуєте своїм «Ай-й!».

      Мигдалина скеровує увагу спершу на небезпеку, а потім – на підозрілі кущі позаду. Зрештою, фокусування на нападникові мало допоможе, якщо ви не помітите інших трьох позаду нього. («Але ж глянь, першого я таки вирубив!.. Ауч».) Це означає: геть вибірковість. Норадреналін знову перемикається з цілеспрямованих імпульсів до «потоку». Швидко й ефективно сканувати все, що відбувається перед вами. У підсумку маємо активно рухомі зіниці, відомі нам з облич, спотворених переляком. На випадок, якщо під час медитацій вам важко шукати поглядом горизонт, знайте: щойно там з’явиться вбивця із сокирою, то вам запросто все вдасться. Значно важче фокусуватися під час стресових ситуацій на одній речі.⁸² Самі знаєте.

      Всупереч наявним фільтрам, тривалий феєрверк норадреналіну викидає, звісно ж, цілу купу непотрібних речей. Подеколи більше, ніж ми здатні витримати, тож ви почуваєтеся роздратованими і нервовими за найменшого шуму – це ранній симптом посттравматичного стресу.⁸² Насамперед вам зараз бракує нейронного інтервалу спокою, який піклується про те, щоб ви менше хвилювалися, коли