Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя. Франка Парьянен

так89, що під час марафону зростатиме не більше, ніж під час короткої велосипедної прогулянки. Після фізичних вправ він спадає досить швидко (хоча після марафону – таки повільніше, ніж після крутіння педалей). Саме тому після пробіжки ви так рідко повертаєтеся додому в ейфорії, але натомість з високою мотивацією сідаєте за податкову декларацію. І це добре. Трішки поборотися з болем – це ж нормально, водночас тіло таки вимагатиме від вас енергії, яку видало вам у кредит. Ось тоді справи кепські, якщо чек не оплачено. Саме тому рекомендують не бігти все далі й далі, поки нас несуть ендорфіни і Ко. («Чорт забирай, невже ми й далі від когось тікаємо? Мусимо визнати, той ведмідь знає, чого хоче».)

      Навіть якщо нашому тілу не хочеться від нудьги закидатися наркотиками, то ми запросто можемо йому в цьому допомогти. А саме коли знаходимо ті чудернацькі способи і шляхи вмикати цей сигнал тривоги й обводити ендорфіни довкола пальця. Від банджі-джампінгу до поїдання гострого чилі. («Увага! Увага! Горить рот!») Краще виділяти ендорфіни, поки не потрапимо до безпечного місця!^90,91,92 Навіть біль під час акупунктури здатен розбудити ендорфіни.⁹³ Проте будь-яке задоволення наприкінці загрожує звиканням, а подеколи й ломкою.⁹⁴ Спершу цілком достатньо пробігти комфортним темпом одне невеличке коло, а потім замало й півмарафону, щоб почуватися добре. Але від цього ніхто не застерігає.

      Підсумовуючи, зазначимо, що ендорфіни зменшують біль, щоб ми могли сконцентруватися на тому, що зараз важливіше – байдуже, чи нас жене вперед якась нагальна потреба, чи ведмідь. Проте ідея насправді зовсім інша: солодкий смак не стає інтенсивнішим, жодні бажання не збуваються. Навпаки, ми стаємо загальмованими. Система стресу приглушує будь-яку насолоду, а разом з нею і список наших бажань.⁹⁵ Її справді зараз мало обходить те, чого ми прагнемо. Головне – вижити.

      У принципі – цілком логічно: якщо ви ховаєтеся за диваном від грабіжника, а на задньому тлі з екрану долинають звуки розіграшу лото – чи дуже це вас зараз цікавитиме?

Моє мотиваційне правило: «Головне – втекти!»

      Те, що ваша вісь нагород у нокауті, ви помічаєте по тому, що нічим не захоплюєтеся. Орієнтована на стрес фракція VTA-нейронів вмикає стан паніки, реагує на все вигуком «А-а-а-а-а-а!» і стримує позитивні нейрони від занять альтернативними темами.

      Під дією кортизолу і стресу ми вважаємо наші здобутки тільки наполовину визначними, а якоїсь миті ми взагалі завмираємо, як кролик, що побачив змію. Чудове нагадування про те, що без дофаміну ми, власне, не розпочинатимемо жодного руху.

      Але якщо нараз спадають оберти внутрішнього двигуна, то як тоді Джульєтте таки вдається застрибнути в потяг? Чому ослаблена вісь винагород не веде до флегматичного зітхання, коли ви фарбуєте меблі з Ikea в чорний колір?

      Бо відсутність мотивації – це теж рішення! Навіть у найнебезпечнішому середовищі вам доведеться час від часу покидати гніздо – щонайпізніше, коли забурчить у животі. Ось чому вісь винагород і стресові реакції