Від хвилювання ноги тремтіли так, що Сергійко ледве здолав десяток сходинок, які вели до невеликої площадки з самотньою стійкою. Він став біля мікрофона й подивився перед собою. Від побаченого затряслися не тільки ноги, а й руки. Величезна площа була повністю загачена народом. Хлопчаки гронами висли на ліхтарних стовпах, розмахуючи прапорцями з Сергійковими портретами. На будинках, які оточували площу, красувалися великі портрети нового короля. Сергійко не припиняв дивуватися: коли й де його встигли сфотографувати? Звідки взялася ця строга зачіска й промениста, сповнена розуміння, посмішка? На дахах будинків, де були розвішені портрети, самотніми стовпчиками стояли охоронці з величезними луками, що здалеку нагадували тонкі довгі тростинки. Лучники уважно слідкували за площею, вишукуючи терористів.
Сергійко підніс до очей аркушик (руки дрижали, аркуш стрибав так, що текст було ледь розібрати) і подумки подякував Чипсетові, що той надрукував промову великими літерами.
– Дорогі мої піддані! – високим хлоп’ячим голосом почав король. – Сьогодні в мене радісний і бентежний день!
Натовп відповів глухим радісним подихом, хлопці на ліхтарних стовпах щось закричали, але що саме, новоспечений монарх не розчув. Гамір перекочувався площею величезними хвилями.
Говорив Сергійко затинаючись, бекаючи і мекаючи, але над площею розносилася бездоганна промова впевненої в собі людини:
– Я віддам усі сили, щоб домогтися процвітання Глюкландії й адекватного росту вашого добробуту.
Сергійко не знав, що означає слово «адекватного», і спочатку сказав «адвокатного», потім «авокадного», потім ще якось, зрештою зовсім заплутався й замовк – але над площею продовжував гриміти його голос, і Сергійкові нічого не залишалося, як відкривати рота, намагаючись хоча б потрапляти в такт. Він зблід, потім почервонів, по обличчю й за комір покотилися великі краплини поту.
«То ось, значить, як це – бути королем, – подумав Сергійко. – Ну його в баню, більше ніколи не погоджусь! Це жахливо…»
Нарешті врочиста процедура закінчилася, Сергійко помахав підданим рукою й полегшено зітхнув. Народ радісно закричав, у повітря полетіли різнобарвні кулі й білі голуби.
– Хай живе! Хай живе! Хай живе! – знову перекочувалося хвилями над площею.
На непевних ногах він піднявся сходами, вже біля самих дверей обернувся й ще раз помахав народу рукою. Натовп відповів радісними криками:
– Король… Серж… Процвітання… Хай живе!!!
Коли двері за ними закрилися, відрізавши короля й Чипсета від площі, Сергійко зміг, нарешті, перевести дух.
– Ну, – звернувся він до Чипсета, – а тепер поясни мені, що це все означає? Як удалося