І Заекрання мені сниться величезне,
І крутість моя справжня і кремезна…
Вінду настрою та і спати вже піду,
Та тільки вірус знову знищив нам вінду…
А далі починався приспів, який зовсім не вписувався ні до якого протоколу:
Ах, вірус, вірус, вірус, вірусочок,
Віддай мені вінди хоча 6 шматочок,
А то ось мамця вся, напевно, обридалась,
На пам'ять ні шматочка не зосталось…
– А ось так? І ось так… – під носа бурмотів між музичними вправами Великий Процесор.
Враз двері різко відчинилися і в кабінет вбігла дівчинка років тринадцяти в потертих джинсах і барвистій футболці.
– Тату!.. – почала вона примхливим тоном, але не встигла закінчити фразу, як за нею в кабінет зайшла велична дама в розкішній сукні. На її високій зачісці виблискувала маленька корона, що трималася невідомо як.
– Хазяїне і Володаре Заекрання… – церемонно почала вона, потім махнула рукою й сказала зовсім по-домашньому: – Процю, з цім дівчиськом немає ніякого ладу! Хоч би ти вплинув на неї. Ні, ти лише поглянь!
– Ну мамо!
– Інформо! Ти майже наречена, а ходиш у чому попало! Це одяг для простих глюків, а не для принцеси! Ти обличчя Заекрання! Коли ти це зрештою зрозумієш! Ти маєш подавати приклад й бути зразком, на тебе ж покладено відповідальність…
Дівчисько з посмішкою подивилося на Великого Процесора.
– А я думала, що обличчям Заекрання є тато! Великий Процесор, Хазяїн і Володар… – перебільшено врочисто вона повністю проказала офіційний титул батька.
– Ну ось, бачиш… – розгублено звернулася до чоловіка пані Маплата. – І так цілісінький ранок. А все ти! Який приклад ти подаєш дочці? Сам одягаєшся, як останній босяк! Ти подивися на себе! Боже мій, я ж просила тебе не взувати ці жахливі спортивні черевики… Що це за хвацькі надписи? «А я такий»… – із непідробним жахом прочитала королева напис на шапочці, двічі затнувшись. – Який, дозвольте