Той різко зупинився.
– Фари? Фари блимають при підключенні до сили. Може, подача відновилася? Ходімо назад! Швидше! Нам же й треба всього, щоб сила була кілька хвилин.
І вони заквапилися назад. Повертатися завжди важче. Повертатися – немов переробляти вже зроблену роботу. Знову безкінечно тягнеться час під убивчим сонцем. Ох, яка різниця, куди плентатися? Ноги важкі й гарячі, у голові молотком гепає пульс, від яскравого сонячного світла починають боліти очі й доводитися увесь час мружитися. Крок… Ще крок… Лівою… Правою… Пісок такий, ніби йдеш босими ногами по розпеченій сковорідці. Ставити ногу щоразу все болючіше й болючіше. Якщо силу не ввімкнули, то надії ніякої! І ніхто їм тут не зарадить. Ніхто… Де цей клятий курсор? Скільки до нього можна йти? Лівою… Правою… Ш-ш-ш… – ледве чутно обсипається пісок у глибоких слідах. Чипсет дивиться на годинник і не вірить своїм очам. Трохи більше двох годин минуло, як вони залишили машину, а здається, що бродять цією хиткою трясовиною цілий день, і день цей убивчо довгий.
Ну ось, нарешті, і машина. Водій відкриває дверцята, і з салону дихає палючим жаром. Ризикуючи зваритися заживо, він падає на сидіння і, не гаючи жодної секунди, починає клацати тумблерами, включаючи бортові системи. Ну ж бо. Ну…
– Є! Сила є! Швидше!
Чипсет, не вірячи такому щастю, теж вскочує в гарячий салон і не встигає закрити дверцята, як курсор зривається з місця, залишаючи за собою хмару піску. У кабіну на мить падає темрява. Зовсім незрозуміло, де вони випірнуть, тільки б не в пустелі. Страшно подумати, що було б, якби він не обернувся в ту секунду, коли блимнули фари!
Цього разу посадка була не така вдала. Курсор опинився на верхівці високого дерева і після вимикання сили став повільно падати вниз. Водій відреагував миттєво, і не встиг Чипсет відкрити рота, щоб зойкнути, як важіль переносу був включений і світло знову згасло. Втретє приземлилися на зелений луг поряд з невеличким селом. Обидва радісно зітхнули: це була не пустеля! Як добре! Що завгодно, тільки не пустеля – і їхня надія справдилася: зелений луг, прохолода трави, освіжаючий вітерець! Супер!
– Ну і славно! – сказав Чипсет. – Хоч цього разу все нормально! Ходімо, запитаємо, куди ми потрапили.
Перше, що вони побачили на околиці села, був колодязь. Наперегони кинулися до нього. Водій поквапом дістав цебро. По черзі пили й пили холодну, неймовірно, казково, фантастично смачну воду. Коли животи в обох здулися, немов барабани, Чипсет стягнув сорочку.
– А ну злий… Б-р-р! Ой-ой-ой! – блаженно репетував Чипсет, здригаючись від дотику крижаної води, і відразу просив: – Ще…
Сполоснувшись по пояс, мокрі, але задоволені, пішли до найближчого будиночка. На стукіт ніхто не відгукнувся. Те ж саме повторилося і в інших. Тільки тепер вони звернули увагу, що на вулиці нікого не видно.
– Слухай, а село порожнє! Глюків немає, – розгублено сказав водій.
– От