– «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»
– Кажи! – недовірливо проговорив Байда.
– А ось ще краще.
Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:
«За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».
Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу – розстріл!»
Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.
– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.
Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.
– Хабібула товалис, нада у земилю.
Від його слів ставало ще тяжче.
– Вони скоро всіх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.
– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.
– Та дванадцять годин працювати їм не будемо! – відповіло разом декілька голосів.
– Сказяться вони!
– І за ту саму плату?
– Просто якась провокація!
Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:
– Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!
– Уже й виздихаємо, – крутив докірливо головою Задоя. – Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.
– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!
– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.
– І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?
Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:
– Треба тільки купи держатися.
– Що вони тоді зроблять з нами?
– Якби ж усі так!
Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.
– Як був ревком, тоді знали…
Хтось із задніх гукнув:
– Максим Мостовий!
Голови,