Гарасько відкопилив губу:
– Спрашуєш! Я первий.
Тепер Ілько відчув себе проти Гараська вже зовсім маленьким і запобігливо сказав:
– А ти вгадав, що трапиться нещастя: Хабібулу вбило. І тобі справді приснилось?
Гарасько, певно, забув уже, що казав, і недоумкувато закліпав сонними очима:
– Що ви всі вигадуєте, ніби я тільки сплю.
Із пічки, важко дихаючи, виліз Гордій Байда. Він тяг за собою горою вивершені санки.
– Я вже сам, тату, – звівся на ноги Ілько. Він трохи перепочив, а догадавшись, що Гарасько брехав про сон, позбувся й неприємного страху.
– Краще допоможи Гараськові: бачиш, не встигає. А то й сьогодні не заробимо на хліб. Води в тебе немає, Гараську?
Гарасько стояв під стінкою. Під ним у рівчаку, чути було, хлюпала вода.
– Немає, дядьку Гордію.
– І ту ото воду поганиш? Її ж хтось питиме.
– А ви он вище.
Гордій Байда нахилився до рівчака, хлюпнув рукою, зігнав іржаві осуги і припав чорними від сажі губами до води.
– Яка ж таки погань! – Він з огидою сплюнув і рукою витер рот.
Із темряви тихо виплив технік Сивокіз:
– Ти чого тут байдикуєш? Роботи немає?
Гордій Байда стяг на перенісся брови:
– Ви б краще, ніж пасти нас, за свіже повітря подбали. Люди скоро подушаться.
– Не візьме вас чортяка. Розпаскудили більшовики, так ви тепер і вигадуєте.
Гордій Байда блимнув білками:
– А коли вас візьме чортяка?
– Це що за балачки? Ану геть у вибій. Саботажник!
Гордій Байда все ще був під враженням смерті товариша. Укриті густим волоссям широкі груди знялися, як ковальський міх. Він схопив із вагончика пудову грудку вугілля й заніс над головою:
– Уйди, гадино! Мало крові ще ти випив із нас?
Гордій Байда був схожий на скелю, начинену динамітом. Ілько, дивлячись на батька, завмер з широко відкритими очима, а Гарасько, ніби зовсім нікого не помічаючи, старанно накидав у вагончик вугілля. Технік Сивокіз, не сподіваючись на такий вибух у завжди покірливого Байди, перелякався і вже обізвався з глибини темного штреку:
– Так і запишемо. По Климових стопах, значить? Гаразд. Будемо тепер знати.
У Гордія Байди ходором ходили груди. З усієї сили він ударив грудкою об цямрину. Цямрина нахилилась, а вугілля розсипалось на порошок.
– Ну, твоє щастя, що ноги маєш прудкі, а то кліть і другого видала б у лантусі. Іроди прокляті!
Назад санки потяг уже Ілько. Батько його знову заліг у вибій. Умощуючись на кавалок дошки, щоб захистити бік від крижаної води, він кинув, ні до кого не звертаючись:
– Мало вас більшовики вчили! – і з серцем опустив обушок на вугілля.
У вибої ніби знову запрацював паровик:
– Ге-га, ге-га, га!
Гнітючий настрій, навіяний смертю і сутичкою батька з техніком Сивокозом, якого всі боялися, остаточно розвіяв Ількові думки про сон, проте страх перед чорною пащею вибою