– Я ніби обережно йшов, озираючись, – буркнув Клим.
– Хто мені вчора товк про те, що Різник може знати, де ви живете, навіть напевне знає, тому не виключено: чигатиме на вас біля будинку! Ви перевіряли, бачили за собою «хвоста»?
Розгубленість змінило легке роздратування.
– Пане Ліндо, ви надто буквально сприйняли мої слова й підозри.
– Бо я, пане Кошовий, на відміну від вас, скоро два десятки років займаюся агентами, агентурною роботою, і до неї входить вуличне стеження. І оце ваше «буквально» ліпше розуміти як «серйозно». Заспокойтеся, ніхто до вас від вашої Личаківської ззаду не причепився.
– Звідки ви це знаєте?
Лінда крекнув.
– Ви мене ображаєте низькою оцінкою наших здібностей. Це пан Віхура не виріть вам, мабуть, досі. Я ж повірив відразу. Тому поставив людей біля вашого будинку ще вдосвіта. Вас сюди грамотно провели, пане Кошовий. І коли ви не помітили моїх агентів, навряд чи за інших обставин вирізнили Різника.
– Його б я впізнав.
– Та де, пане Кошовий! Ви йшли, не дивлячись по сторонах. Самі накрутили всіх довкола, а поводитеся найбезпечніше. Ганьба.
Навіть якщо Лінда зараз гарикався з ним, Клим зрозумів: поліцейський має рацію.
– Зараз біля мого будинку ваші люди є?
– Для чого? Всі, хто треба, тут. І можу запевнити: того, на кого ми чекаємо, на вулиці не помітили. Він нас тим більше не змалює.
– Козеня?
– На місці ваше козеня. Це ж треба так назвати…
Кошовий ще раз оглянув вулицю.
– Він обережний, пане Ліндо. Гранично обережний. Чуйка звіряча. Та й людиною в повній мірі я б його не назвав. Боюся, небезпеку для себе винюхає з повітря й не прийде до козеняти.
– Не винюхає, – запевнив Лінда. – Ви вчора розкрили всі карти відразу, пане Кошовий. Між нами кажучи, добре зробили. Останній доказ, ота телеграма, переламав думку пана комісара. Тому зірветься тут, знайдемо інше козеня. Не клюне – арештуємо, не заганяючи в пастку, не на гарячому. Маємо для того всі підстави, то пана Віхури слова.
– Ви мене втішили, пане Ліндо. Скільки часу маємо?
– За вашим планом – більше години.
Клим кивнув, про всяк випадок звірився з годинником і залишив Карла – далі шлях вів у глухий двір потрібного йому будинку. Сонячні промені навіть у ясну літню погоду погано освітлювали цей затиснутий з чотирьох боків мурованими стінами простір. Зараз тут стояли сутінки, і посередині нетерпляче тупцяв Шацький – дантист був першим, кого побачив Кошовий, ковзнувши в безбарвний дворик.
– У нас усе готово! – мовив він, намагаючись говорити пошепки й голосно водночас.
– Бачу, – Клим кивнув на приставлену до стіни драбину.
– Слухайте, а якби його вікна виходили не сюди? – буркнув замість привітання комісар Віхура, відділяючись