– Пане Кошовий, не картайте себе й не посипайте голову попелом. Не лише комісар Віхура – вся львівська поліція не отримала більшого результату, ніж ми!
Климові вуха різонуло оте безпосереднє ми, але за даних обставин вирішив не зважати, залишив Шацького без докорів та зауважень, відпив захололої кави.
– Чесно кажучи, я досить високо себе ціную. Особливо останнім часом. Дякую за компліменти, проте тут давайте будемо об’єктивними. Дивіться, – він став загинати пальці, починаючи з мізинця. – Луку Різника я витягнув з тюрми. Ніби перемога – та його вбив справжній Різник. Далі, – поруч загнувся безіменний, – слід, який вів до журналіста Навроцького, теж завів у глухий кут. Потім ніби відшукалася подруга останньої на той час жертви. І знову тупик, – зігнувся середній. – Навіть гірше вам скажу: аби не вдалося знайти ту приятельку, вона б лишилася живою! Різник не мав наміру її вбивати!
– Отут сперечатимусь із вами, пане Кошовий! Як не мав, коли вбив! Можна сказати, на ваших очах!
Клим рвучко подався вперед, вигукнув, не дбаючи про те, чують їх чи ні:
– Він міг убити іншу жінку!
Шацький зробив великі очі, й Кошовий, замовкнувши й покрутивши головою, зрозумів – емоції вихлюпнулись, передавши куті меду. На них почали звертати увагу. Тож, приклавши руку до серця й вклонившись, що означало загальне вибачення, він пересунув стілець так, аби не говорити через стіл, а бути плечем до плеча. Коли цікаві повернулися кожен до своїх справ та розмов, Кошовий повторив, уже неголосно:
– Якщо вбивати повій – modus operandi того, кого ми називаємо Різником, він не збирався зупинятися, розумієте? Найближчим часом на Городоцькій або десь іще знайшли б чергову курву з розпанаханим горлом. Але він невідь-звідки дізнався про мої пошуки, прийшов до Пані, вбив її і покликав мене подивитися на видовище. Цей злочин, як і вбивство Луки, – вистава винятково для моїх очей. Я не можу вдарити у відповідь, бо не знаю, куди бити. Проте ми з Різником обоє розуміємо: зараз між нами – дуель. Якщо хочете, не на пістолетах, а на шаблях чи шпагах.
– Чому такі порівняння?
– Суперник коле кінчиком. Не сильно, лише позначає удари. Туше,[45] знаєте, що воно таке?
– Чув. На собі, Богу дякувати, не відчував.
– До чого тут ви! – це прозвучало грубувато, Клим миттю зрозумів, вибачився: – Даруйте, не про ваш досвід мова. Уколи – не смертельні, швидше дряпає, ніж ранить. Але тим більше дошкульні. Бо я махаю своєю шаблюкою завзято, розтинаючи повітря круг себе. Я не можу його атакувати, Шацький. А він із того регоче, отже – дражниться. Різника забавляє такий спосіб двобою. Я постійно на його території. І викликав він мене на дуель, коли вбив Луку.
– Викрав і вбив?
– Заманив, як потім мене, – Клим помовчав, покрутивши в пальцях чашку з-під кави, замислено перевернув, виливши чорну гущу на блюдечко, розвіз срібною чайною ложечкою, ніби збирався в такий спосіб ворожити. – З останнім, нинішнім убивством теж усе не просто.