– Ха-ха-ха-ха!
Від раптового й різкого звуку Кошовий здригнувся, ледь не втративши рівновагу, й таки міг її втратити, впавши на мертву повію. Здавалось, це вона регоче, сміється з нього, радіє, що заманила, обдурила, налякала. Та наступної миті моторошний сміх пролунав, прокотився кімнатою знову, лунко відбиваючись від стін, і Клим зрозумів: це позаду.
За спиною.
Той, хто так щиро реготав, тут, поруч, усередині. Був весь час, бачив, як Клим зайшов. Чекав на нього і зараз причаївся, аби напасти.
Але нападають тихо.
Зненацька.
– Ха-ха-ха-ха!
Поки сміялися вдруге, Кошовий встиг трошки опанувати себе, ступити крок убік, відходячи від убитої й пересуваючись ближче до кутка, ніби порятунок був там. Розвернувся в русі, здивувавши себе власною зграбністю. Видерти револьвера з кишені не зміг так вправно, як то роблять поліцейські чи лиходії на кіноекрані. Заважала рукавичка, й Клим, підсвідомо розуміючи – займається зараз не тим, все одно стягнув її, кинув під ноги, по зброю поліз голою рукою.
Вийшло краще.
– Ха-ха-ха-ха!
Мороз пробіг по шкірі під одягом.
Волосся стало дибки під капелюхом. Йому не здалося – здибилося, тепер напевне знає: так буває, у книжках не брешуть. Кошовий упізнав цей сміх. Не сподівався почути його втретє після того, як побував у Кульпаркові та в покинутому будинку, де майже в нього на очах зарізали нещасного Луку.
Божевільний убивця.
Він тут, у передпокої, невидимий Климові, але напевне бачить його.
Дозволив озброїтися. Чекає.
– Чого чекаєш! – вирвалося в Кошового. – Чого чекаєш, ти! Йди сюди! Ти ж для того сюди прийшов!
Викрикував, не розуміючи, для чого: чи то підбадьорював себе, марно проганяючи страхи, чи сподівався налякати чи бодай роздратувати, спровокувати ворога. Хай би вийшов нарешті, показався на очі. Для чогось же клятий Різник заманив його сюди…
– Для чого! Чорт забирай, для чого!
Відповіддю став черговий розкат нелюдського сміху.
Мороз уже не бив шкіру – пробрався всередину, підступно стискав серце.
Витягнути озброєну руку під собою вартувало чималої вольової напруги.
– Йди! Виходь, йди!
Попереду, з боку передпокою, справді почувся рух.
Невидима постать шаснула в прочинені двері.
Хрясь!
Сильним поштовхом іззовні вони зачинилися, грюкнувши при цьому.
Страх не змусив думати про обережність. Уже не усвідомлюючи, що робить, куди біжить і чим усе це може скінчитися, Кошовий, не оминувши тіло – перестрибнувши, стрімголов кинувся за втікачем. Усе це могло бути хитрим маневром, аби виманити противника й зустріти, підловити в передпокої. Та щось підказувало – убивця справді залишив помешкання.
Сіпнув двері, вискочив у двір.
Зупинився, перевів подих. Отак і вкляк із револьвером напереваги, не знаючи, куди й за ким далі бігти.
Аж тепер