Він знову хихикнув.
– До речі, щодо справи…
– Авжеж, – сказав він, підводячись. – Я завтра знову прийду.
– Справді? Навіщо?
– Мазь від комарів.
– Мазь від комарів?
Він узяв мою руку і приклав до мого лоба. Мені здалося, я торкнув протиударну обгортку – пухир на пухирі.
– Гаразд, – кивнув я. – Принеси мазь від комарів. І пива.
– Пива? Але тоді ти…
– Горітиму в пеклі?
– Це треба їхати в Алту.
Я згадав алкогольний дух у майстерні його батька.
– Паленка.
– Га?
– Самогон. Чи що п’є твій батько. Де він це бере?
Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя відповів:
– У Маттіса.
– Гм… Кривоногий коротун у подертій парці?
– Він.
Я витяг купюру з кишені.
– Візьми, на скільки цього вистачить, а на решту купи собі морозива. Якщо, звісно, це не гріх.
Він похитав головою і взяв гроші.
– Бувай, Ульфе. І тримай двері замкненими.
– Облиш! Більше, ніж є, комарів уже не налетить.
– Не комарі. Вовки.
Він жартує?
Коли хлопчик пішов, я дістав гвинтівку і поклав дуло на підвіконня. Подивився у приціл, обводячи поглядом обрій, натрапив на спину Кнута, що підстрибом біг по стежці, перевів приціл далі, у глиб лісу. Знайшов оленя. Він тієї-таки миті підвів голову, ніби відчув загрозу. Наскільки мені відомо, північні олені – стадні тварини, отже, цього вигнали зі стада. Так само як мене.
Я вийшов надвір, сів коло хатини і допив каву. Жар і чад від пічки викликали у мене головний біль, що наче живчиком бив.
Я подивився на годинник. Минуло вже майже сто годин. Сто годин від миті, коли мені належало померти. Сто годин бонусу.
Коли я знову подивився у приціл, то побачив, що олень підійшов ближче.
Розділ 3
Сто годин минуло.
Втім, усе почалося задовго до того. Я вже казав, що не знаю, з чого саме. Ймовірно, все почалося ще за рік. Того дня Брюнгільсен підійшов до мене у Палацовому парку. Я був тоді стривожений, бо мені щойно повідомили про її хворобу.
Брюнгільсен, передчасно полисілий тип із перебитим носом і тоненькими вусиками, свого часу працював на Гофмана, аж доки Рибалка привласнив його, вкупі з усією спадщиною Гофмана, тобто з його часткою героїнового ринку, його коханкою і величезною квартирою на алеї Бюґдьо.[6] Брюнгільсен повідомив, що Рибалка бажає поговорити зі мною, тому я маю прийти до рибної крамниці. Сказавши це, він пішов геть.
Дід полюбляв іспанські прислів’я, яких набрався, мешкаючи в Барселоні, доки малював свою версію собору Саґрада Фамілья. Одне з тих, що я чув найчастіше, стверджувало: «Було нас у хаті небагато, аж доки бабця завагітніла». Інакше кажучи: «Наче нам досі проблем бракувало!»
Та хоч там як, а наступного дня я прийшов до крамниці Рибалки на Юнґсторґе. Не тому, що мені дуже хотілося, а тому, що альтернатива й не розглядалася. Рибалка занадто могутній,