Кнут мовчки марширував, зберігаючи вираз затятої рішучості на своєму веснянкуватому обличчі. Комарі роїлися дедалі густіше, аж доки не утворили суцільної хмари, з якої ми вже не мали надії вивільнитися. Я, зрештою, перестав бити вампірів, що сідали на мене. Вони проколювали мою шкіру, застосовуючи знеболення, і робили це так ніжно, що я вирішив не перешкоджати їм. Головне, що метр за метром, кілометр за кілометром зростала відстань між мною та цивілізацією. Хоча, рано чи пізно, я змушений буду визначити який-небудь план.
«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».
Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.
– Годинник, – не витримав Кнут. – Відгадка, годинник.
Я кивнув. То було тільки питання часу.
– А тепер, Ульфе, можеш прострелити мені голову.
– Гаразд.
– То стріляй!
– Навіщо?
– Щоб не чекати. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.
– Бах!
– Ульфе, тебе у школі дражнили?
– Чого ти таке питаєш?
– У тебе кумедна вимова.
– Там, де я виріс, усі так розмовляють.
– Овва. То всіх дражнили?
Я аж засміявся.
– Гаразд, мене дражнили. Трішечки. Коли мені було десять, мої батьки померли і я переїхав зі східного Осло у респектабельний західний район до свого дідуся Бассе. Там однолітки дражнили мене Олівером Твістом і забродою зі сходу.
– Ти не такий.
– Дякую.
– Ти заброда з півдня! – розреготався він. – Це теж був жарт! І тепер ти винен мені три дотепи.
– Звідки ти їх береш, Кнуте!
Він подивився на мене, примруживши одне око.
– Можна я понесу гвинтівку?
– Ні.
– Це мого батька гвинтівка.
– Я сказав: ні.
Він застогнав, похнюпив голову і звісив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Він щось мугикав собі під ніс. Я не впевнений, але, здається, він наспівував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке має ім’я його мати, – могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де їхній будинок. Але щось мені заважало сформулювати питання.
– Осьде й хатина, – показав Кнут рукою.
Я дістав бінокль і налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пеленою мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, ніж на хатину. Жодних вікон, наскільки я міг розгледіти; лише сіра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.
Ми