– То хто така Рістьїнне?
– Їй п’ять років. У неї довге золотаве волосся. Вона зараз у літньому таборі в Каутокейно. Ми теж мали туди поїхати.
– Що то за табір?
– Просто табір.
– А що ви там робите?
– Ми, діти, бавимося. Тобто коли немає зібрань чи проповідей. Але тепер Роґер запитає Рістьїнне, чи хоче вона бути його дівчиною. А тоді вони, можливо, цілуватимуться.
– То цілуватись не гріх?
Кнут схилив голову набік. Примружив одне око.
– Не знаю. Коли вона їхала, я сказав їй, що я її кохаю.
– Отак просто сказав, що кохаєш?
– Так.
Він нахилився вперед і, втупившись удалечінь, промовив хрипкуватим голосом:
– Рістьїнне, я кохаю тебе.
Потім знову подивився на мене.
– Я зле вчинив?
Я усміхнувся.
– Насправді ні. А вона тобі що на це?
– «Он як…»
– Вона сказала: «Он як…»?
– Так. Ульфе, що це означає?
– Та бач… хтозна… Дуже ймовірно, що її збентежило твоє звіряння. «Кохання» – це аж надто сильне слово. Можливо також, вона мала на увазі, що має обміркувати це.
– Як гадаєш, я маю шанс?
– Безперечно.
– Навіть попри мій шрам?
– Який шрам?
Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.
– Звідки це в тебе?
– Впав зі сходів.
– Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.
– Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!
– Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.
Він закусив верхню губу.
– Ульфе, ти не вигадуєш?
– Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.
– З чого ти взяв?
– З чого?
Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння – не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.
– З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.
– Га?
– Джеймсу Бонду.
Він здивовано витріщився на мене.
– …Пол Маккартні? – спробував я. Ніякої реакції. – «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah…
– Ульфе, ти не мастак співати.
– Твоя правда.
Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.
– То чому ти не в літньому таборі?
– Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.
Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся куточок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сонце не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.
– Ходімо