Тепло зникло. На сонце набігла хмара.
– Це бабуся.
Я розплющив очі. То не хмара була. Сонце створювало ореол навколо рудої голови Кнута. Невже та чорнявка справді його бабуся?
– Перепрошую?
Він показав рукою:
– У могилі, в яку ти стрельнув недопалком.
Я подивився в той бік, куди він показував. З прогалини між чорними каменями – насправді невеличкого квітника – піднімався тоненький синій димок.
– Вибач. Я цілився на стежку.
Він схрестив руки на грудях:
– Он як? То як ти поцілиш куріпку, якщо мимо стежки у метрі від себе промахуєшся?
– Влучне запитання.
– А згадав який-небудь анекдот?
– Ні, я ж тобі казав, на це може знадобитися час.
– То вже минуло… – він глянув на годинник, якого не мав, – двадцять п’ять хвилин.
Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.
– Кнуте! Дай людині спокій, – озвалась до нього мати.
Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.
Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.
– Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? – запитав я.
– Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, – відповіла вона.
– Лестадіус?
– Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?
Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.
– Ти не лестадіанець? – здивувався хлопчик. – Тоді ти горітимеш у пеклі.
– Кнуте!
– Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!
– Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, – дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. – Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?
– Від народження там мешкаю.
– Родина?
Я заперечливо похитав головою.
– Точно?
– Що?
Вона посміхнулася:
– Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?
– Тоді неодмінно горітимеш! – вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полум’я.
– Не розлучений, – сказав я.
Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм