Я ковтнув слину.
– Туральф покурював травичку. Ми знали один одного. Друзі дитинства. Якийсь час разом винаймали квартиру… Тому я продавав йому на борг. – Я спробував посміхнутись і відразу збагнув, який безглуздий у мене вигляд. – Певне, не варто встановлювати особливі правила для друзів у нашому бізнесі?
Рибалка посміхнувся мені у відповідь і, взявши пальцями шматок рибного філе, підніс його перед собою і став уважно спостерігати, як воно погойдується у повітрі.
– Ніколи не позичай друзям, родичам чи підлеглим, Юне. Ніколи. Так, якийсь час ти вимагав повернення боргу, але кінець кінцем ти постановив, що правил слід дотримуватися. Ти подібний до мене, Юне. Людина принципу. Хто перейшов тобі дорогу, має за це сплатити. Байдуже, чи про велику шкоду, чи про малу прикрість йдеться. Байдуже, чи то якийсь волоцюга безіменний, чи твій брат. Але це – єдиний спосіб захистити свою територію. Навіть таку гівняну точку, як твоя у Палацовому парку. Скільки ти заробляєш? П’ять тисяч на місяць? Шість?
Я знизав плечима:
– Десь так.
– Я з повагою ставлюся до твого вчинку.
– Але?…
– Туральф був дуже цінним працівником. Він був моїм колектором. А якщо виникала потреба, моїм експедитором. Він охоче усував непорядних боржників. Мало хто у сучасному суспільстві до цього готовий. Люди стали надміру м’якими. Бо тепер м’якодухі здатні виживати. А це… – опустив він собі в пельку ціле філе, – це збочення.
Доки він жував, я зважив свої шанси. Найкраще, як мені видалося, було підхопитися, пробігти торговельною залою крамниці та вискочити на площу.
– Отже, ти сам розумієш, у яке скрутне становище ти мене поставив, – повів далі Рибалка.
Звісно, вони прийдуть по мене і схоплять; але, якщо вони змушені будуть уколошкати мене посеред вулиці, я принаймні уникну переробки на рибний фарш.
– Отож я й думаю, хто з тих, кого я знаю, у змозі належно виконувати цю роботу? Хто здатен убивати. Я знаю тільки двох таких. Один, до речі, дуже вправний, але настільки любить убивати, що його задоволення від самого процесу здається мені… – він поколупав нігтем у передніх зубах, – здається мені збоченням.
Він оглянув свою здобич на кінчику нігтя.
– До того ж він відпускає собі довгі нігті. А мені не потрібен збоченець із жіночим манікюром; мені потрібен чоловік, здатний розмовляти з людьми. Ти спершу побалакай з людиною, а вже потім, якщо до людини не доходить, експедируй її. То що, Юне, скільки ти хотів би?
– Перепрошую?
– Я питаю, скільки б тебе влаштувало. Вісім тисяч на місяць?
Я закліпав очима.
– Ні? А якби, скажімо,