– Юмалан терве! – привіталася вона різким фальцетом.
– Перепрошую? – не второпав я.
Вона повернулась у бік Кнута.
– «Господь благословен!» – переклав той. – Пірйо балакає тільки фінською, але знає, як називається по-норвезьки весь її крам.
Продукти було виставлено на полицях за прилавком, і Пірйо викладала переді мною те, що я замовляв. Консервовані котлети з оленини, консервовані рибні тюфтелі, ковбаса, сир, хліб із цільного борошна.
Пірйо напевне підраховувала подумки, бо, коли я закінчив, вона одразу написала на папірці та показала мені загальну суму. Я схаменувся: мені слід було витягти кілька банкнот із пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав наміру всім показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима – десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пірйо та Кнута, відступив до муру і розстебнув два нижні ґудзики на сорочці.
– Ульфе, тут не можна дзюрити, – озвався до мене Кнут.
Я мовчки озирнувся на нього.
– Я пожартував, – засміявся він.
Пірйо на мигах показала, що не має здачі зі стокронової купюри, яку я їй подав.
– Пусте, – сказав я. – Візьми собі на чай.
Вона щось відказала своєю жорсткою незрозумілою мовою.
– Вона каже, ти зможеш узяти на решту інші продукти, коли прийдеш удруге, – переклав Кнут.
– Тоді їй, мабуть, варто записати.
– Вона запам’ятає, – сказав Кнут. – Ходімо.
Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.
– Ульфе…
– Що?
– Чому в тебе таке довге волосся?
– Бо його ніхто не підстриг.
– А-а…
За двадцять секунд:
– Ульфе…
– Га?
– Ти геть не знаєш фінської?
– Ні.
– А саамську знаєш?
– Ні слова.
– Тільки норвезьку?
– І англійську.
– А в Осло багато англійців?
Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.
– Не дуже, – відповів я хлопцеві. – Але це – міжнародна мова.
– Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька – це мова розуму, а саамська – мова серця. А фінська – це священна мова.
– Либонь, знає, коли так говорить…
– Ульфе…
– Що?
– Я знаю один анекдот.
– Гаразд.
Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:
– Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?
– Це хіба не загадка?
– Сказати відгадку?
– Так, мабуть, муситимеш сказати.
Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.
– Ульфе, ти брешеш.
– Перепрошую?
– Ти сам знаєш відповідь!
– Невже?
– До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете…
– …горіти