Старлінг збирала пакетики з цукром біля кавового прилавка й спостерігала, як Корі всідається за погоджений столик.
Ви можете дотримуватися помилкової думки, що всі протестанти однакові на вигляд. Це не так. Так само як уродженці Карибів можуть відрізнити жителів одного острова від іншого, так і Старлінг, яку виховали лютерани, поглянула на цю жінку й мовила сама до себе: «Церква Христа, у крайньому випадку назарейка».
Старлінг зняла всі свої прикраси, простенький браслет і золотий кульчик зі здорового вуха, та склала їх у сумочку. Наручний годинник пластиковий, зійде. Більше зі своєю зовнішністю вона не могла нічого вдіяти.
– Інелл Корі? Хочете кави? – спитала Старлінг, тримаючи в руках дві чашки.
– Правильно казати Айнелл. Я каву не п’ю.
– Тоді я обидві вип’ю, хочете чогось іще? Я Кларіс Старлінг.
– Нічого мені не треба. Не покажете мені якесь посвідчення з фотографією?
– Звісно, – відповіла Старлінг. – Міс Корі… Можна я звертатимусь до вас на ім’я?
Жінка стенула плечима.
– Айнелл, мені потрібна допомога у справі, до якої ви особисто не маєте жодного стосунку. Я просто потребую настанов, аби знайти документацію з Державної балтиморської лікарні.
Айнелл Корі говорить із перебільшеною чіткістю, коли хоче підкреслити свою правоту чи гнів.
– Ми вже все обговорили з комісією штату під час закриття, міс…
– Старлінг.
– Міс Старлінг. Ви не знайдете жодного пацієнта, який покинув би ту лікарню без папки. Ви не знайдете жодної папки, яка б покинула ту лікарню без узгодження з керівництвом. Що стосується померлих, то міністерству здоров’я їхні папки були не потрібні, Бюро демографічної статистики – також, і, наскільки мені відомо, мертві папки, тобто папки померлих, лишалися в Державній балтиморській лікарні ще після дати мого звільнення, а я пішла мало не остання. Утечі перейшли до міської поліції та управління шерифа.
– Утечі?
– Я маю на увазі випадки, коли хтось тікає з лікарні. Інколи тікали привілейовані пацієнти.
– Доктора Лектера можна вважати «втечею»? Як гадає те, чи його документи могли потрапити до правових органів?
– Він не був утікачем. Він не проходив як наш утікач. Коли він зник, то перебував не під нашим наглядом. Одного разу я спустилася туди, вниз, подивилася на доктора Лектера й показала його моїй сестрі, коли вона приходила до нас із хлопцями. Мені стає якось гидко й холодно, коли про це згадую. Він нацькував одного з пацієнтів, аби той кинув у нас, – вона стишила голос, – сім’я. Розумієте, про що я?
– Чула про такі випадки, – відповіла Старлінг. – То часом був не Міґґс? Мав натреновану