– Ти донька Карла, – промовив він. – Еге ж?
Пам’ятаю, як мене здивувало, що вони з Тамарою розділилися, що він просто стояв сам, підкріплювався. Було дивним бодай те, що він захотів заговорити до мене. Я кивнула.
– Гарний дім, – сказав він з повним ротом. Його губи були блискучими і вологими від реберець. Я бачила, що він гарний, але було в ньому щось смішне – задертий ніс, зайва шкіра на підборідді.– Така велика територія, – додав він.
– Це був будинок моїх дідуся і бабусі.
Його очі змінились.
– Я чув про неї, – сказав він. – Про твою бабусю. Я дивився фільми з її участю, коли був маленький. Я не зрозуміла, наскільки п’яний він був до того моменту. Його язик затримався на кутику рота. – Той епізод, де вона натрапляє на алігатора в фонтані. Класика.
Я звикла, що люди говорять про мою бабусю з любов’ю. Як вони любили виражати своє захоплення, розповідати мені, що вони виросли з нею на екранах телевізорів, яскраво усміхаючись у їхній вітальні, як ще один, кращий, член сім’ї.
– Зрозуміло, – сказав хлопець, оглядаючись навколо. – Тож це був її маєток. Звичайно, твій старий аж ніяк не зміг би собі такого дозволити.
Я розуміла, що він ображав мого батька.
– Просто дивно, – сказав він, витираючи губи рукою. – Чому твоя мати терпить.
Моє обличчя, мабуть, нічого не виражало: він помахав Тамарі, яка досі стояла біля бару. Мій батько приєднався до неї. Матері ніде не було видно. Браслети Тамари забрязкали, коли вона махнула своїм келихом. Вони з моїм батьком просто розмовляли. Нічого не відбувалося. Я не розуміла, чому хлопець так несамовито посміхався, чекаючи, що я щось скажу.
– Твій батько трахає все, що може, – сказав він.
– Можна взяти твою тарілку? – запитала я, надто приголомшена, щоб сіпатися. Це було одним з того, чого я навчилась від своєї матері: виявляти вихованість. Відрізати біль жестом увічливості. Як Джекі Кеннеді. Це позитивна риса того покоління, спроможність відвернути увагу від своєї зніяковілості, подавивши її формальністю. Але тепер це було немодно, і я побачила щось схоже на зневагу в його очах, коли він подавав мені тарілку. Хоча, можливо, мені здалося.
Вечірка закінчилася після того, як стемніло. Кілька факелів були досі запалені, подаючи сигнали своїм неясним полум’ям, яке миготіло серед нічної темряви. Жваві, негабаритні авто гуркотіли по шосе, батько вигукував прощання, тоді як мати складала в купу серветки і об’їдені кісточки маслин, обмиті чужою слиною, у свою відкриту долоню. Батько увімкнув магнітофон; я виглянула з вікна своєї спальні і побачила, що він намагається запросити маму танцювати.
– Я дивитимусь на місяць, – заспівав він, далеке-далеке обличчя місяця було сповнене тоді неймовірної туги.
Я розуміла, що мала б ненавидіти