– Кляті діти, – сказав Генрі,– наступного разу беріть собі няньку і не ходіть за нами. Чорт.
– Мені шкода, – сказала я тихим голосом, але мене ніхто не чув.
Навіть після того, як Пітер допоміг Генрі підняти мотоцикл, пильно придивляючись до щілини.
– Вона лише поверхнева, – зауважив він, – ми зможемо легко все виправити. – Я зрозуміла, що зламалося ще щось. Конні розглядала мене, виражаючи холодний подив, неначе я підставила її, та, мабуть, так і було. Я зробила те, чого ми не планували. Продемонструвала часточку особистої слабкості, розкрила серце полохливого кролика.
3
Власником «Флаїн Ей» був товстий чоловік, якому прилавок врізався в живіт, і він опирався на лікті, щоб стежити за мною, коли я проходила між полицями, моя сумочка постукувала мене по стегну. Перед ним лежала розгорнута газета, проте, схоже, він ніколи не перегортав сторінок. Навколо нього панувала аура нудьги й обов’язку, бюрократизму й міфічності водночас. Він був схожий на того, хто приречений охороняти печеру вічно.
Того дня я була сама. Конні, мабуть, кипіла від злості у своєму ліжку, слухаючи «Позитивну 4-ту Вулицю» з ображеною, обурливою поблажливістю. Думка про Пітера спустошувала – мені хотілось оминути ту ніч, перетворити мій сором на щось нечітке і кероване, як чутка про сторонню людину. Я намагалася перепросити в Конні, хлопці досі клопоталися біля мотоцикла, неначе польові лікарі. Я навіть запропонувала заплатити за ремонт, віддаючи Генрі все, що мала в себе в гаманці. Вісім доларів, які він узяв, роззявивши рота. Трохи пізніше Конні сказала, що було б краще, якби я просто пішла додому.
Я повернулася за кілька днів – батько Конні відчинив двері майже одразу, як я подзвонила, неначе він чекав на мене. Він зазвичай працював на молокозаводі від опівночі, тож було дивно бачити його вдома.
– Конні нагорі, – сказав він. На барній стійці за ним я побачила келих з віскі, розведений водою і наповнений сонячним промінням. Я була так зосереджена на своїх особистих планах, що не вловила атмосфери кризи в домі, незвичайний факт її присутності.
Конні лежала в ліжку, її спідниця зачепилася так, що було видно пристібну планку її білої нижньої білизни, і повністю стегна в цяточку. Вона сіла, коли я зайшла, поморгала.
– Гарний макіяж, – сказала вона. – Це особисто для мене? – вона відкинулася на подушку. – Тобі сподобаються наші новини. Пітер пішов. Як у пісні, «пішла, пішла…». З Памелою, quelle сюрприз. Вона закотила очі, але чітко вимовила ім’я Памели зі спотвореною радістю. Глянула на мене.
– Що ти маєш на увазі? Покинув вас? – від паніки мій голос уже змінився.
– Він такий егоїстичний, – мовила вона. – Батько сказав, що ми маємо переїхати до Сан-Дієго, наступного дня Пітер поїхав звідси. Він узяв із собою купу одягу й особистих речей. Мабуть, вони поїхали в будинок її сестри в Портленді. Тобто я майже впевнена, що вони поїхали саме туди. – Вона подула на свою чілку. – Він боягуз. А Памела – дівчина, яка потовстішає після народження дитини.
– Памела вагітна?
Вона