Була й низка інших способів, як-от вилаяти «нечисту силу», «попісяти в пущі», обкрутитися тричі на правий бік, перевернутися назад головою через знайдену на місці соломину та ін. З облудливого становища міг вивести й випадковий зустрічний, коли питав, куди це йде та людина.
Загалом бувальщини про «блуд» у традиційних селах можна почути чи не від кожного:
– «От тут в нас в селі, в лісі, Бог його знає, шо воно там. Ото раз пасли ми корови, а потім ше було, шо дрова я несла – так от з тими коровами, і з дровами ходила я по всьому лісі і не могла ніяк сюди додому дійти. Малини збирала так само, і там в лісі є в нас якісь такі місця, шо блуд якийсь чіпляється. І людина блудить: так як то їй видається шось. От мені тоді видалося: дійшла я до своїх хатів сюди, то вони мені, ті хати, такі здорові показалися, якісь такі, ну, страшні хати. Думаю тоді: «Де я? Кудись не туди зайшла?» І потім я йшла туди назад в той ліс і вийшла туди в сусіднє село, до Гради. Так я ходила від ранку до четвертої години. Пока я знайшла свою хату. І ше було, то тоже раз ввечері їхала я через ліс конем і тоже шось думаю, куди я заїхала? Але, думаю, може, кінь виведе мене. І ото був там такий якийсь рів глибокий, а той ліс такий високий! І думаю, шо тут такого ліса нема. І почала я якось вже так Богу молитися, та й думаю, вже куди кінь виведе, там і поїду. А то було якось вже коло години дванадцятої, коли я дивлюся, шо вже наше село, вже світло світиться – таки кінь привів додому. А як би була я без того коня, то не знаю, шо би зі мною було, бо я тоді не знала, де я і шо я тут роблю. Так отой блуд – то коли людині видається все дуже змінене. От буває, шо прийдеш до сво[є]ї хати і хати не впізнаєш. Шо воно то так робе, я не знаю. Ну тоже, напевно, якийсь злий дух. То ж не Бог таке робить, а точно якийсь злий дух».[188]
– «Отаке буває, шо може [в]чепитися така мана – то блуд. Отак йдеш, і тебе [в]чепиться блуд, то будеш так ходити і не будеш знати де йти. Але як [в]чепиться блуд, то нігде не йди, сядь на тому місці. Колись мій батько з мамою казали, шо їздили до ліса вночи – колись не можна було ліса так взяти, а можна було хіба вкрасти – і виїхали вони обоє в поле, там, де тепер ліс, та й чепився блуд, чорт. І така якась гора мамі видалася, і кричить вона до батька: «Шо ти робиш? Куди ти їдеш? Наверни коні!» А батько мамі й каже: «Не чіпай коней, вони розумні і знають, куди їдуть, – вони нас вивезуть». І так вони їхали довго, а коли розвиднілося трохи, то вже побачили, шо то та сама дорога правильна, по якій вони їдут. І тоді батько каже до матері: «От бачиш, блуд до нас чепився, а коней він не рухав, ото вони нас і вивезли. Добре, шо ми їх не рухали». Отакі вони, ті коні, дуже розумні, бо як десь шось нечисте, чи блуд, чи чорт якийсь, то вони зразу його чують і зразу храплять».[189]
– «Знаю, що одна жінка пішла на цвинтар… А говорили, що на цвинтарі… а на цвинтарі все є роздоріжжі… і після заходу сонці, люди старі казали, шо на цвинтарі не можна ходити. А вона сибі пішла, і ходила, і взєв сі її блуд. І вона до ранку ходила помежó гроби. І потом… так, шо шось помішало сі в голові. Се таке було».[190]
– «Колись