Так само, дивуючись новочасній моді та звичаям, старші люди зазначають, що колись за вбранням і поведінкою одразу можна було спостерегти, де хто, а тепер чорт вільно може йти поруч, а ти гадатимеш, що так і треба.
Уявлення про чорта продовжують посідати важливе місце в демонологічній палітрі українців. Донині, наприклад, з вірою в «нечисту силу» пов’язана низка побутових заборон. У хаті й у себе у дворі забороняли свистіти («Шоб чорти не велися, не множилися. Ну, то, кажуть, шо кличеш нечисту силу, рогатих кличеш»[160]), сидіти й «колисати» ногами («Кажут, шо чорта колишеш»[161]). Попри місцевий колорит, уявлення українців про чорта мають виразні загальнонаціональні риси, а подекуди суголосні з уявленнями інших слов’ян.
Блуд
Як і в усіх слов’ян, з чортом українці пов’язують уявлення про так званий блуд. Часто кажуть, що людину «водить», маючи на увазі, що її дурить «нечиста сила», або ж чорт: «Водит. От, ідеш у те село, а попадеш в друге. Або в речку заведе».[162] У такому разі людина ризикує втрапити на «його» (чорта) стежку й втратити дорогу: «Шось нечисте так поробить, шо людині в голові шось поплутається, і воно ходе і не може знайти правильної дороги додому». Звичні предмети видаються не такими, як завжди: хати надміру великими, рови – глибокими, ліс – високим. Єдина надія – лише на коней, якщо доводиться ними їхати.
Вважають, що «первака» (першу дитину в сім’ї) блуд не бере, а найчастіше «водить» того, чиї хрещені батьки не знають молитви «Вірую…» Водитиме й людину, котра їла «забудька» – випадково забутий у печі хліб.
Щоб не заблукати, не варто було згадувати «нечистого»: «Колись йшли чоловік з жінкою з храму, та й чоловік шось того згадав, то він його як до землі пригнув, то так йому здавалось, шо в нього шось на голові сидить (а жінка не бачить). То потім він їх до ранку водив, ледь додому вернувся. То нечистий, то все через нього».[163]
Вірять, що «блуд вчепить», якщо переступити через бурелом («виворот»), пройти під «поганою пущею», де «сидів який лихач» (під зігненим деревом або деревом, у яке влучила блискавка), піти на голос, який кличе тебе в лісі:
– «Той блуд, то він багато може учепитися. І теперки. То вже шось… под деревóну якусь подóйдуть, кажуть, таку нидобрую. Ну, значить, вона, шось тамки, може, де який лихáч де сидів, чи шо. На деревини. Ну. То то такеє. То заблудити, то можна, можна. Воно й закруженіє голови робіцца, то можна, але… Тре’ молитися».[164]
– «А, такі є місця, шо буває такеє. А Господь їх знає. Пообикновенний ліс, а десь чи в таке місце вступиш, чи шо, – й заблудиш. Кажуть, шо ни мона чириз отой, шо виворот такий лежить, чириз йóго пирилазити, бо вже тоді шось робицця людини. Ну, да видно, од того шось воно й іде… Молисся тоді. Ото, каже, молися «Да воскрєснєт Бог», то, каже, не заблудися. То, знаєте, колись рано – заспішив, да пошов, да, може, й не помолився».[165]
– «Правільно,