Геть відмітаю начебто вимогливість
І наголошую я тільки на повазі —
У цьому сенс і мудрість дорікання?!
Та досі я не можу зрозуміти,
Чому це доброта і ласка до дітей
Учено оголошується так:
Абстрактний гуманізм – і не інакше,
Ось цього я не можу зрозуміти.
І вразив мене дивовижний дух
Якоїсь підозріливості лютої
До кожної дитини, так, до кожної,
Дух недовір’я до людини вразив —
Мене завжди недовірки вражають.
І здивував ще погляд опонента,
Що лиш покаранням живі ми й будем жити,
Покарання – це доконечна штука,
Покарання – це люта необхідність,
Покаранню – осанна і осанна!
Я – не картяр. Та й істина – не карта,
Їх не знайдеш в колоді раз у раз.
Та й козир теж – це не щаслива вдача,
А це врожай кривавого труда,
Безкраїй піт і крихточка натхнення.
Теорія без практики безсила.
Теорія могутня тільки в практиці.
Та й практика без бази наукової
Стає лише незграбним ремісництвом.
Ці два крила – безсилі поодинці.
Я виссав оцю істину не з пальця:
Дітей радянських, наше майбуття
Виховувати можна лиш добром,
Лиш ласкою і зовсім без покарань.
Я істину цю виплекав у муках.
Ось клас веду, наприклад, десять літ, —
І абсолютно жодного покарання.
І стали вони справжніми людьми.
Вже стали. Стануть. В цьому певен.
Некарані – тому й не будуть карні!
Цього досягнуто, як кажуть у народі,
Горбом – трудами, роздумами,
Не тільки з книгами в руках, не тільки!
Але й дитячими гарячими руками
В моїх обох, в моїх обох руках…
Схоплюється Песталоцці.
Я з ранку до вечора був серед них.
Все прекрасне для тіла їхнього
І для їхнього духу
Йшло до них з моїх рук…
Моя рука лежала в їх руці,
Мої очі дивились в їхні очі,
Мої сльози текли разом з їх сльозами,
Моя посмішка сонцем сходила
За їх ранковою посмішкою.
Вони були поза світом, поза Станцою,
Вони були зі мною – я був з ними.
Нічого в мене не було —
Ні хати, ні друзів, ні прислуги,
Лише вони були…
Колего, я за вас таки, за вас!
Я чув, як кепкував з вас пашквілянт:
Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Справжня краса і зло – несумісні.
Я тридцять літ блукав
Майданами і торжищами світу,
Я виніс істину, як пташку, на руках:
Я восхотів Сократом на Русі
Служити – і служив учителем.
Нема достойнішої справи, ніж оця.
Сопілку, флейту, скрипку замість різки.
Світ ловив мене, та не спіймав.
Я ж світу не ловив, але спіймав
Добром