Всі смерті разом на одне життя.
Тут тіні було б досить. Але спробуй,
Було, скажи йому, що хворий він,
Як буде цілий день дивитись хмарно
І погляду постійно уникати.
Хвороба – це найбільша із образ,
Яку йому завдати було можна.
Для себе він здоровий був – і все.
Таким хотів і людям видаватись.
Він мене цим і затуманював.
Дивнющий чоловік! Яка ж бо сила духу!
Та, що казати, медицина
Тут запізнилась років десь на десять,
А то й на двадцять…
Він був фактично вбитий на війні.
Та тридцять літ ще від життя узяв
Лиш велетенською напруженістю духу.
Такий живий він був у ці роки,
Яким ніхто уже не зможе бути.
Дружина плаче.
О сльози, сльози – чи ви легші слів?
Я моторошність чую – в чім я винен,
А винен страшно. Як же можна
Одну людину із п’ятьма смертями
Лишати наодинці…
Заходить жінка з хлопчиком літ десяти.
Пробачте, ви до кого?
Та я до Вчителя. Мені сказали —
Він тут лежить. Хоч це й незручно!
Та їхала я звіддаля із Петриком.
Петрусю, поздоровкайся!
Ну, здрастуйте, чого там…
Я – Бляшкевич Шура Минівна.
Це мій синок – Петрусь Бляшкевич.
Нам обіцяв Учитель
Прийняти його в школу. Ми з Полісся.
Так нам велів наш батько – його татко.
Тож ми до Вчителя.
Я пам’ятаю
Розмову цю про Петрика, й листи
Від батька пам’ятаю. Все гаразд!
Тож їдьте у Павлищани, щось підшукаємо
Для вас, здається, Шуро Минівно…
Я кухаркою можу, санітаркою.
Що скажете, що скаже Вчитель,
Його ж мій Савка поважає так,
До смерті прямо. Каже, прямо спродайсь
І на Павлищани.
Ми спродалися з Петриком – і гайда.
Тут дочекаємось і Савки, батька нашого.
Спасибі вам, спасибі, ми пішли.
То завтра можна в школу Петрику?
Приходьте завтра. Можна… Можна…
Ой, вибачте! Чи щось не так сказала?
Я прошу вас – ідіть. Сідайте на автобус.
Он там зупинка, за універмагом.
Даруйте, люди добрі! Петрику, скажи…
Ну, до побачення, чого там…
Виходять.
Що ж, друже мій, ідіть.
Вас Петрики чекають.
Чого б то їх з Полісся принесло,
Чого – відомо, але саме зараз…
А нині, лікарю, друге вересня.
А вересень без нього вже