Марино, Марино, і воно тобі треба – і стільки?!
Чого ти на мене дивишся пильно і моторошно?
Гадаєш, відьма знову пісеньку свою заводить.
Гадаєш, напророкувала, наврочила – і по всьому.
Ні, не по всьому – на мене ланцюг свій
Доля твоя накидає, на мене… Марино, Марино!
Хочу диму березового, хочу вогню малинового —
Мене уже та й по всьому нічим уже не збентежиш:
Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,
Спалимо їх в каміні разом з дрівцятами вкупі,
Слова горять, наче паліччя, полляті бензином розпуки.
Марино, тримайтеся цупко, бабі дурній не потурайте.
В слові більше вогню і диму, ніж у сухому дереві.
Слухай, Марино, слова всі ховай у пазусі,
Бо коли не захочеш, то можеш не чути і краплі.
Біда в мене: позавчора було весілля…
Господи, як ти говориш! Біда… позавчора весілля…
Наталка… Без мене… Та як ви так посміли!
Ні з того ні з сього весілля оте взялося…
Взялося проти волі моєї, можу заприсягтися.
Ці паровані ще зі школи – Петро і Наталка.
«Наталка Полтавка» давно їх попарувала.
Служив Петро у морфлоті – Наталка його чекала.
Два роки був у Вірменії – Наталка його вичікувала.
А це був подався в Норільськ – терпець дівці урвався.
Загуляла вона із тим Копачем, аж дим закурів.
Губи сухі щодня, а очі – аж дим валує.
Докотилося аж до весілля, таке-то, Марино!
Не дівка, а прірва, пройдисвітка – рідна онука.
Весілля отут розпаношилось, Копачам прямо – цілий розор.
А туди вона, бач, телеграму в хуртовину оту, в морози,
Бо од Петра цілий рік – ні півслова.
Телеграму таку йому дівка сковерзувала:
«Так як я без тата і без мами, то разом з бабцею Степою
І разом з нареченим моїм Василем Копачем
Просимо тебе на весілля. Твоя Наталка по „Наталці Полтавці“».
Коса зачепила за камінь – Петро приїхав.
Уявляю собі, що тут сталося…
В тім-то й річ, молодице, що зась твоїй уяві.
Що, Петро приїхав… і убив…
Не убив, а украв…. серед білого дня…
Украв… серед білого дня… що украв?
Не що, а кого, Наталку украв з весілля!
Степка ридає. Марина її заспокоює.
Не плачте, моя дорога мамо, не треба.
Не плачте, їй-богу, вони знайдуться.
Бодай би вони пропали, чого їм знаходитись!
Зараз такі, молодице, безбожні часи настали,
Зараз дівка без її власного дозволу не крадеться.
А як украв уже, щоб ти був запропастився,
То колись уже ховалися на край світу —
На Сахалін чи десь на Вогненну Землю,
А