Думане мовленим мусить буть!
Так з Песталоцці було, пам’ятаєш?
Замучив своїх помічників.
Учителі ховались від нього.
Будували собі курені в лісі,
Аби усамітнитись.
А от ми з тобою у курені…
Вченому… а він сюди проник
Портретом…
Заходить Відвідувач з Хору.
Ви не знаєте, де Суханов?
А ми до нього… і до Мещерського.
Мещерський? А хто це такий?
Ага, пригадую, це той,
Що критикував колись був
Директора із Павлищан. Тільки і слави!..
Де ж це Суханов?
Відвідувач виходить.
От тобі і маєш!
Заходить Суханов.
Так от, Вальтере,
Завтра від’їзд ваш. Дуже прикро.
Що все так збіглося – скрутилось.
Суханов дивиться на Мар’яну. Не без жарту.
Не маю сумніву, що все ж
Приїхали ви недаремно.
А де колега ваш – Мещерський?
Йому я маю два-три слова
Сказати – дуже вже горять
В мені оті слова!
Я знаю їх, оті слова!
Я їх сказав йому за вас.
Коли дізнався я про смерть,
Я переконаний був і сказав
Йому, що він – убивця.
Тепер жалкую…
Жалкуєте? За чим?
Оцей горе-вчений, заздрістю битий,
Цей мікро-Сальєрі, гадаєте ви,
З забаганками вбити Моцарта?…
Та в Мещерського мозкові звивини
Всі – під лінійку прямлені,
Він просто чесно критикував,
В чеснотах своїх недолугий…
А ви для цього лиш приїхали,
Аби з Мещерським поквитатись?!
Не вартий він такої честі…
У вас все розмежовано комп’ютером,
А у мені горить ще крихта серця…
Тож серце… Вальтеру лишіть!
Даруйте. Я пішов.
Бо ж непереливки
Мені будуть. Салют! Я не прощаюсь!
Суханов виходить.
Мар’яно, рідна, а він має рацію,
Лиши мені, тільки не крихту – серце!
То як же буде в нас? Я їду!
Може, й ти наважишся?
Не зустрічав… ріднішої на світі!
Аби до істини прийти такої,
Багато… рідних треба було мати.
Я, Вальтере, люблю тебе, напевно.
Щось моторошне є у цій любові.
Коли згадаю тільки, як він марив,
Як Вірою була я Сулимою,
А ти для нього… батьком був твоїм.
Ти лиховісності не чуєш в цьому?!
Я з переляку навіть і сказала
Тоді тобі: ти поцілуй мене!
Вальтер цілує Мар’яну.
Не варто, Вальтере! Чи ж по смерті
Свого Учителя… чи ж я маю