Я – Калмоші Шандор, доцент з Угорщини,
З педінституту, із міста Печа.
Читав я книги ваші, друже,
А зараз тут бачив те,
Що в книгах ваших, юне й дуже,
Весняним проліском цвіте.
Ось в чому суть – тут віра в серце
Дитяче є понад усе,
А віра – те священнеє зеренце,
Що стебла в небо понесе.
Бо з найніжнішого ніжніший —
З роси й води – дитячий світ.
Коли ти добрий – будь добріший,
Коли жорстокий – будь мудріший
І вчись добра під старість літ.
Нова людина – буде, буде!
Її у кільчику зерна
Побачив я в цей тихий будень —
Із ваших справ встає вона!
Із ваших книг встає вона!
Мов колос з кільчика зерна!
Я – Мировицький з Мирослава.
Сюди мене пригнала слава
Учителя цього. Я – вчитель сам.
Йому не вірив ні на грам.
Із Сумщини велосипедом
Сюди пришпарив. Моїм кредо
Є те – помацав, то повір,
А так – не вірю я в папір!
А він зумів-таки, зумів
Підняти всіх учителів
До рівня вчених і дослідників!
А я собі одним з нахлібників
Тепер ввижаюсь. Срамота!
А вчились разом. Де ж мета
Моя? На дні в чарчині!
А дні скотились по стежині
Кудись в яри, в тартарари
Із юності, немов з гори.
Скажи ж тепер мені, Учителю,
Чи я звестись ще маю силу,
Чи даром гнав велосипед
До тебе – шпальтами газет
Мене ти вистьобав без імені.
Жилось в добрі, як у багні, мені.
У мене сімдесят кролів
І сто курей – це біля хати.
Це царство біле пелехате.
І в класі – сорок теж голів —
Це вже дівчачих і хлопчачих,
Насмішкуватих і ледачих…
Тож за кролями і курми
Собі здавався між дітьми
Якимсь чужим, дивакуватим!
Спішив буркун кролям я рвати,
Хапав зерно в комірника,
Дружина в мене теж така,
Так зіп’яли ми зо дві хати,
А далі що – вже третю пхати!
А далі що – в машину перти
І так доперти аж до смерті!
Дітей нема своїх. А в школі
На серці, на душі мозолі —
Бо ж стали ми як чужаниці,
Нас заклювали кляті птиці,
З нас душі виїли кролі —
І стали ми лихі і злі.
Я якось прочитав тебе.
Те царство куряче рябе
Мені в очах заряхкотіло,
Сміялось з мене знахабніло,
Ще й та розпроклята свиня
Підсміювалась навмання…
Я був збісився. За ломаку
Та й ну на неї у атаку.
А там зчепився із дітьми,
Тут жінка бахнула дверми
І ледь ухоркала проклятого —
Боялась дуже за зарплату…
Отож пригнав велосипед
І вже назад ані вперед
Не рушу. Звівся нанівець.
Невже нам з жінкою