Культурология. Дмитро Донцов

хати, плекав черешні й розчиняв в горілці зло». Коли ж ота «розслабленість ледача», серед черешень і пшениць, – ота «розслабленість ледача і серця, й розуму і рук», приводила до катастрофи тих «розмріяних і добродушних», – «нікому було тоді оборонить їх весну від вихору і згуби»… (Є. Маланюк). Це були ті самі, що в XІІ в. не хотіли йти на половців весною, щоб кобилу свою не погубити. Ті самі, що ставали потім татарськими людьми; ті самі «невістюхи», що з них кпили хмельничани, за те, що вони, оті «броварники, винники, могильники, наймити і пастухи», – воліли «по броварах пиво варити, по винницях та по проваллях валятися, аніж жидів та ляхів з України виганяти». Замкнуті в своїм загумінку, не вразливі на такі ідеї, як Руська Земля, отчизна, Україна Малоросійська, віра і слава.

      Ця культура селянська, культура хліборобського субстрату, її називає іспанець Ортега-і-Гассет – культурою андалузькою. «В Андалузії іспанській (так зрештою, як і в українській), – пише Ортега, – гордили войовниками та ідеалізували селюха. Косність андалузця це була форма й формула його культури. Проблема життя відкривається нам під двома постатями: коли хочемо дати життю максимум інтенсивності, то воно жадатиме від нас максимуму напруження чи виладування сил. Коли ж прямувати до «віта мініму», як цей андалузець, то тоді замість напружуватися, щоб жити, він живе, щоб не напружуватися. Це його ідеал, його культурний стиль, ідеал чисто вегетативний». Такий самий в ґрунті речі є ідеал і Куліша, який радить тікати «в левади, щоби нічого не бажати, тільки щоб жити, щоб мати просте чуття буття». Цей ідеал – ідеал рослинний. Рослина в протилежність до звіра не вдирається самочинно в життя, вона лише сприймає соки з коріння, а листям сонячну енергію. Для людини вегетативної, відпруженої культури – добре те, що ніжне й погідне, зле те, що шорстке й терпке. В цій культурі ідеалізована вегетативна підстава існування. Подібний поділ перепроваджує Шпенглер, ділячи людей на хижаків і травоїдів: перші нападають, уживаючи закони сили, другі тікають, переховуються або пересиджують. В нехоті людини рослинної культури до «номада» проглядає нехіть інертної матерії до «насильницьких» пальців різьбаря, який, не зважаючи на дрібні вигоди чи невигоди, ліпить з пасивної глини вимріяну прекрасну, гармонійну форму.

      Цілий ряд ідеалізаторів вегетативного стилю життя видала наша «народолюбна» інтелігенція, яка стала в опозицію до культури старого Києва, литовсько-руської держави й подекуди гетьманщини. Попереду, очевидно, Куліш, для якого «нема в світі над хутір». Цей хутір для нього «земля обітована, з соловіями і борщем, варениками, ратаєм, воликами і сіном». «Оставайтесь собі при своїй городській (панській) філософії, а нам дозвольте селянську (вегетативну) філософію проповідувати. Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо». Оце ідеал того, що зветься «vita minimama», життя без напруження. «Простолюдин» для Куліша – «кличний образ, глибока моральна постать»; найвищий ідеал це – «малоросійський простолюдин, який веде свій родовід