Культурология. Дмитро Донцов

смаки і вподобання племені, підвладної верстви, плебсу. Очевидно, що цей ідеал відчуження і вегетації мусив бути в опозиції до ідеалу максимальної інтенсивності життя, максимального його напруження, виладовання сил, до життя «номадів» з їх комбативним духом, духом «нетолеранції», безоглядного прив’язання до своєї віри, до таких абстрактних речей, як земля, Бог, з їх духом аскетизму, твердості і сили, великих домагань до світу чужого, до свого оточення і до себе самого. Це були світогляди, стилі життя двох окремих верств; верстви організуючої і підвладної, панівної і простолюдної. Звідти й антагонізм між ними: життя войовника, і взагалі організатора, не осіле – пише Ортега, – воно рухливе, мандрівне, волоцюжне, нестале. Тому войовник згори глядить на селянина як на підрядне єство, якраз тому, що він не рухається як рослина, що він manet. Такий певно є глибокий підклад того чисто козацького погляду, згори додолу, на селянина, який знаходимо й у Шевченка, звеличника нашого козацького «номадства».

      Наші «андалузці» – не люблять культу героїв і героїчного. Цей культ – це «одностороннє, нездорове явище», бо викликає «зневагу до непомітних героїв будня і взагалі до буденщини». А тим часом ту буденщину їм треба вихвалювати, як ідеал устрою і праці! Мудрість лицарської епохи нашої уважала, що «не той славен, которий многа лічить стада, но іже многих врагов своіх шлеть до ада» («Милость Божія»). Але мудрість гелотів добачала героїзм у накопиченні стад і матеріальних благ: «Герой не той, хто намагається перевернути світ догори ногами, але кожний, хто працює на користь громадянству», спираючись на плуг, як «бідний наймит зарібник» або «маленька Галя, яка заступає сиріткам маму» і яку ідеологи гелотства прирівнюють у героїзмі до Жанни Д’Арк. І в голову собі речники гелотства не клали, що пропадом пропадуть без Хмельницьких і орлеанських дівчат всі ті «героїчні» Галі й «бідні майстри наймити» з їх «тихою невсипущою працею» і з їх «буденним героїзмом», як це й сталося під більшовиками.

      Чи селянська культура не має права на існування? Ніхто їй того заперечувати не буде. Селянська культура може бути по-своєму багата і стародавня, але тим не менше лишиться вона селянською, себто культурою нижчої верстви, яка сама звичайно шукає взірців у культурі панській, а не навпаки. Селянська культура, культура провансальця, гуцула або баска існувала й існуватиме, але трагедія нашого часу в тім, що наша інтелігенція намагається з культури підрядного класу, з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний або гравітаційний осередок для національної культури взагалі. Культура орачів може бути симпатична й високо моральна, але абсурдно було б робити з неї «формуючу засаду для культури людини взагалі» (Ортега). Культура, яка протиставляла святій Софії народні дерев’яні церкви, козацькому бароко – селянські хати, гетьманським килимам – народні, старій князівській чи полковницькій ноші – народну селянську ношу під назвою «національного костюма»,