культуру київської державності, так і героїчну культуру київської і козацької духовності відкидала наша демократія. Не для цієї останньої були старі варяго-руські традиції. Для неї постаті Володимирів і Ярославів, що збили докупи імперію, надали їй спільну загальну печать одної високої культури й віками її боронили від кочівників, – були «дрібні егоїсти і забіяки», що брели по трупах. Так само Антоній і Феодосій, що уцивілізували «живучі звіринським обичаєм» племена, що рознесли релігійну і взагалі духову культуру старого Києва далеко поза межі держави, були лиш витвором візантійської «монахоманії». Грушевський недооцінює такий прекрасний пам’ятник нашої культури, як «Патерик», жалуючи що наша давнина не лишила нам «твору кориснішого з соціального погляду». «Патерик», а разом з ним старий аскетичний, відважний і стоїчний світогляд нашої тодішньої церкви вражав професора своєю «шаблоновою фразеологією». Такі постаті, як Іларіон або Серапіон, загрівали володарів київських, як Петро Амієнський західноєвропейських лицарів, до хрестових походів на поганих і помагали князям порядкувати землю, творити її право, ширити вченість, – були постаті демократам нецікаві, бо «понижали активність і соціальні енергії мас». Не мав зрозуміння до тої аскетичної культури і Франко. «Хоч і як багато гарячого чуття, запалу і самовідречення вкладали аскети в свої писання, – пише він, – нам сьогодні їх читати правдива мука». Не мимо цього гарячого чуття, запалу й самовідречення аскетів, а якраз завдяки їм, чеснотам відразливим демократам, не зносили вони їх. Тому і скрипта аскетів, в яких блистить глибока мудрість старої Еллади, або Риму, поганського і християнського, були демократам «пусті, безбарвні й беззмісні». Франкові особливо був неприємний їх «огидний фанатизм», так звана «нетолеранція до всього, що суперечить їх улюбленому ідеалові». Іншими словами, була неприємна «горяч чуття і запалу» в боротьбі за свій ідеал. Якраз за це саме, за той самий фанатизм нападали Франко і Драгоманов і на Шевченка. Бачимо тут той самий мотив: нехіть до всього, що в карбах моральної дисципліни стримує всі відосередні інстинкти самозбереження частин, які в своїй сваволі загрожували існуванню цілого організму.
Інші демократи з такою самою відразою ставилися й до другої нашої духової культури, культури козацької провідної верстви. На думку Куліша, Хмельниччина не тільки що не помагала взлету й розцвіту нашої культури, але навпаки Хмельницький «край в пустиню повернув і припинив успіх культури». Сумцов виступає проти цілої науки і світогляду козацької доби, проти того, що він з нерозуму зве «схоластикою», караючи її як «злісну й суху» науку. Очевидно, не через її сухість, бо блискучі, глибокі думкою, з незрівнянним не раз полетом написані твори оцієї «схоластики», як небо від землі різнилися від нудного й сухого стилю Сумцова. І не через «злісність» цієї «схоластики» на неї нападає Сумцов, а просто через те, що вона, задивлена в свій ідеал, якому на службу хотіла наклонити
