Так витолковували вони на свій розум дух народу і стверджували, що він якраз такий, а не інший, не з жалем, а з байдужістю чи навіть із задоволенням. Формотворчий дух людей «нетолєрантних до всього, що не було їх улюбленим ідеалом», фанатизм «людей темного віку», фанатична «п’яна муза» Шевченка, безоглядність тих, що творили державу нібито «мечем та кулаччєм» а не «пером та лагодою» (Куліш), – все це вони осуджували як таке, що не лежало в душі народу, з завзятою витривалістю Санчо Пансів. Куліш навіть один свій твір («Чорну раду») написав, щоб довести конечність для українського народу спуститися на дно, щоб довести «моральну необхідність злиття в одну державу полудневоруського племені з північним».
Коли хтось розвінчував цих ворогів наших давніх традицій (Грушевського, Драгоманова, Куліша), ціла інтелігенція демократична, а часом і «націоналістична» (в «Самостійній думці», в «Пробоєм») ставала в їх обороні. Радила «забронзовувати наше минуле» (але не минуле старої Русі, а минуле драгоманівщини), картала плямування «хиб наших предків» (але знову не Володимирів і Ярославів, а Грушевських і Кулішів). Коли ж хто знеславлював традиції Києва й козацтва, інтелігенція та мовчки придивлялася їх геростратству або йому приплескувала. Це був доказ, що ваші стародавні традиції направду були тій інтелігенції чужі, не були її традиціями.
Яка ж це була верства і вдача, яка виступала проти самого духу наших історичних традицій і їх провідної касти?
Щербаківський каже, що на Україну в неолітичній добі в третім тисячолітті перед Христом прийшли люди двох культурних кругів, хліборобського й номадського. Кожен з тих культурних кругів був витворений окремою расою, окремою фізично і психічно. Наші апостоли юрби були представниками підкладної верстви, а не тої, що творила культуру, верстви провідної княжого Києва й козаччини. Вони чулися духовими нащадками не касти організуючої і правлячої, а якраз касти тих смердів, котрі про таку організацію ніколи не думали і яка була їм осоружна. Куліш так і пише: «Оставайтесь собі при своїй городській (цебто панській) філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідувати». Він чується нащадком не нації, не її провідної касти, що «нас хуторян руйнувала», а тої другої, що за плугом добре ходила. В ніякім разі не чувся він нащадком касти мечоносців і праводавців, володарів. Ця остання була йому всією своєю культурою, своїм стилем життєвим, навичками та ідеалами – чужа. Він чувся представником нашого субстрату, підвладної касти. Ні герої «Слова о полку Ігоревім», ні Володимир, ні Феодосій, ні Дмитро Вишневецький, ні Петро Могила з їх культурним життєвим стилем не були йому рідні. Так само Грушевський чує себе нащадком не князівської касти, лише тих «людей», за яких «достатки, життя і кров» він так побивається. Так само Куліш і Драгоманов виступають проти останнього