Культурология. Дмитро Донцов

круг мотивів, ідей, інтересів, що наповняли наше життя і творчість щонайменше півтисячоліття, якраз дуже інтенсивного розвою, повного моментів високо-людських, високо-ідеальних, глибоко-виховуючих, коли наше громадянство жило життям ініціативним, повним, національним в цілім значінні слова, відчувало себе рівнорядним членом колективу християнських народів, що несе на собі оборону християнської цивілізації від поганства, повне було гордовитої свідомості своєї гідності, «котру Бог в безчестії не положив єсть». Але ці традиції демократія відкинула. «Все це, коли не ігнорувалось, то все-таки не будило інтересу, не оживляло енергії, не заповняло світогляду, зоставалось мертвим капіталом в нашій добі». Професор-соціаліст констатував це, навіть пропонував «включити величну спадщину старої доби до живого змісту нашої національної культури», але лише на словах і, очевидно, без зрозуміння того, що говорив. Бо включення величної спадщини демократія мала перепровадити, «не відхиляючись від демократичних і народолюбних заповідей нашого відродження». Що з цієї неприродної мішанини могла повстати лише незугарна і безсила карикатура, це хутко показало саме життя, яке на Україні старався формувати той самий професор, що й привів країну просто до більшовизму.

      Чужий своїм духом цій нашій старовині, автор старався ослабити історичне значення варяго-руської князівської касти, яка охороняла суспільність від неволі, від наїзду, створила культуру країни і її могутність. На думку професора-демократа, навпаки, князівська каста київської Русі це не були оборонці землі й віри, лише «невгомонні крамольники і забіяки», які «не стільки думали про честь як про свою часть княжої спадщини», були це лицеміри, лише на словах віддані вірі й церкві, не герої, а люди, «головно занурені в свої маленькі егоїстичні інтереси, котрі вони прикривали голосними фразами про інтереси Руської Землі». Забуваючи при тім про найважніше (для ідеолога черні), про «людські достатки, життя і кров», про егоїстичні інстинкти самозбереження частин незалежно від блага цілості. Автор уважає, що християнська цивілізація і ціла культура князівської Русі, як основана на звеличанні лицаря-войовника, була культурою варварської суспільності. Подвиг князя Михайла Чернігівського, який умер за свою віру, честь і гідність, не поклонившись ординським святощам, є для поклонника більшовицької орди «шаблонова мученицька історія, з якої навіть ніякої моральної науки не можна було витягнути». Один з князів (Володимир Василькович), що не любив військового діла й мало зробив «воєнних подвигів», зате відзначався «гуманністю і милосердям до бідних», користається за те особливою симпатією демократа-професора.

      Максимовичеві закидається звеличення князівської Русі. Всі ці протести проти героїчного духу князівської епохи, це старий прадавній спір «смерда» і «воя», про який читаємо ще в «Іпатіївському літописі» від 1111 p., коли нібито оборонці народу відмовлялись від походу навесні на половців,